Право на риск

Дашкієв Микола Олександрович

30 серпня 1982 р.

(Підпис)”

Ну, то які коментарі ще потрібні?!

12.09.82. Од батька мені перепало добряче, але Мезонові — гірше. Його виключили з піонерів!

Мама збирається написати заяву до Спілки письменників, щоб вплинули на Мезонового батька. Я не раджу цього — Мезонів батько тут ні до чого.

17.12.83. Я весь тремчу від обурення: де справедливість?! Ні, ви уявіть: у грудневому номері журналу “Наука и жизнь” опубліковано статтю Дмитра Книша під претензійною назвою “Кремнійорганічне життя на Меркурії”. Наш чесний-пречесний

Мезон на шести сторінках розписує проведений нами дослід, зовсім не посилаючись на мене. Тільки наприкінці він милостиво повідомляє, що в експерименті йому допомагав Б. Ляпсус. Ви розумієте — “допомагав”?!

Батько радить негайно написати до редактора журналу. Так і зроблю.

1.07.87. Так ось куди ви цілили, вельминешановний громадянине Книш! Так он заради чого ви давали мені хабарі, підлещувалися до мене, прикидалися дурником! В усіх газетах і журналах зараз тільки й мови, що про “феномен Книша”! Мезонові ж тільки вісімнадцять років; він ще ж тільки скінчив перший курс університету, а його вже включили до складу групи, яка буде досліджувати “меркуріанське яйце”, нещодавно знайдене Четвертою експедицією! О, звичайно ж, він “захистить” кандидатську дисертацію! Так-так, “захистить”, бо даватиме хабарі всім, од кого залежатиме!

Зараз сідаю писати заяву до Президії Академії наук. Треба гнати геть мерзотників, які, прикриваючись пишними фразами, дбають тільки про себе!

В науці нема місця підлим егоїстам!

КРАСА ЗА ДЕСЯТЬ ЦЕНТІВ

(Сумна кібернетична побрехенька)

Винахідник виспівував, як соловей. Винахідник підіймався на вершини патетики, описуючи всезагальний світ гармонії й краси, де кожна людина дістане змогу показати в якнайкращому світлі свою зовнішність і приховати ті дрібні вади, що часом здатні перетворити найвродливішого на неприємного. Винахідник проголошував і провіщав…

А слухачі мовчали. Мовчали холодно, вороже. І винахідник затнувся, розгублений. І широко розкритими очима, в яких почав проступати справжній жах, обвів переповнений зал фешенебельного “Салону краси”.

Далебі, він нічого не розумів. Ну, хай “Король кравців” назвав його “божевільним дурнем” і “шантажистом”. Хай Профспілка перукарів і Ліга косметологів обрушили на його винахід цілу зливу наклепів та прокльонів. Це зрозуміти можна, бо і кравці, і перукарі, і косметологи такі здирачі та зажери, що краще оскальпують самі себе, аби тільки не втратити бодай цент… Але ж ті, що зібрались отут, — не монополісти бізнесу “людська краса”, а його споживачі й об’єкти: “кінозірки” і манекенщиці, продавщиці магазинів і клерки, люди молоді, яким тільки врода й може дати якийсь зайвий шанс на щастя в житті, — невже і вони проти такого простого — і такого людяного! — винаходу?!

— Кгм… Вельмишановні леді й джентльмени! Після дещо розтягнутої преамбули я дозволю собі дуже коротко повторити пояснення принципу дії моєї машини… Як я вже вам казав, за допомогою кібернетичної злагоди мною було визначено дванадцять тисяч триста основних типів людських облич і дві тисячі триста типів загального складу тіла. На основі гармонійного аналізу сконструйована мною машина з максимальною точністю обчислила для кожного з цих типів оптимальні просторові елементи одягу й зачіски. Що це означає?

Винахідник зробив ефектну паузу і поглянув у зал уже з меншим острахом: йому здалося, що слухачі зацікавились.

— Мабуть, ви чули

крилатий вираз: “Краса жінки — в руках кравця й перукаря”? Але справжні кравці та перукарі, талановиті кравці та перукарі, майстри своєї справи, — це божества, на вівтар яких треба кинути десятки доларів, щоб вони зробили бодай рух. А хто має таку можливість? Тільки нечисленні одинаки. Їм, отим щасливим одинакам, справді личать і пасують навіть найекстравагантніші зачіски та сукні, припасовані саме до них, з майстерним урахуванням особливостей їхніх облич та форм тіла… А що лишається всім іншим, — тим, хто неспроможний промостити стежку до осяйного храму Майстрів Людської Краси? Тільки одне: по-мавпячому копіювати кращі зразки. Так, так, по-мавпячому, бо оце сліпе мавпяче копіювання і називають модою…

Глухо й погрозливо загув зал. Але бідолашний Винахідник не зрозумів небезпеки. І одчайдушні знаки своєї дружини він теж витлумачив по-своєму, як докір багатослів’ю.

— Я кінчаю, леді й джентльмени… І скажу вам: я теж за моду. За моду епохи, бо криноліни й шлейфи, скажімо, просто небезпечні для жінок, коли в містах вирує шалений вуличний рух, — не кажучи вже про санітарно-гігієнічні міркування… В програмі моєї кібернетичної машини зважено на всі ці обставини. Більш того, на мікрофільмах моєї машини зафіксовано кільканадцять тисяч зразків сучасного вбрання, створеного кращими модельєрами Парижа, Лондона, Нью-Йорка, Москви. Електронна пам’ять моєї злагоди зберігає багато тисяч фотографій кращих представників усіх типів людей, — в тому числі і портрет нашої шановної Едіт Грейз, яка присутня в цьому залі…

— Тепер краса кожної жінки — в її власних руках! Ось, дивіться!

Він підбіг до машини, яка стояла посеред естради, скинув з неї запону.

Це було щось схоже на гібрид зуболікарського крісла з кабіною індивідуального душу, до якого з усіх боків припасовано рулони м’якого кольорового паперу. Та ще стояв поруч ніби дещо перероблений автомат для продажу напоїв, у якого замість табличок з назвами коктейлів сяяли інші: “костюм”, “сукня”, “блузка” тощо.

І по залу прокотився гомін, у якому досвідчене вухо спіймало б не тільки розчарування і незлобивий сміх, скільки задоволення й зловтіху. Але закоханий у свою машину Винахідник не зрозумів цього.

— Шановні леді й джентльмени! Тільки десять центів — і ви одержите найдосконалішу зачіску! Запевняю: ви нітрохи не пошкодуєте!

Мовчить зал. Мовчить глухо й вороже. Але в даному разі Винахідник ладен вибачити недовірливим: кому хочеться рискувати своїм волоссям, коли ще ніхто не бачив, як працює отой незвичайний “перукар”? То ж саме для цього першого експерименту й зберігали в первозданному вигляді свої “зачіски” його сердешна дружина та зловредна теща.

— Ви, мадам?

Винахідник зробив знак дружині, і вона бадьорим завченим кроком попрямувала до автомата. А в очах у неї — надія й благання, і худенькі щічки аж пашать…

— Ну, посміхайся ж! — люто шепнув їй Винахідник, а вголос промовив благодушно: — Сідайте в крісло, прошу! Ось сюди, в щілинку, вкиньте десять центів… Так… Увага!

Заклацали вимикачі. Спалахнуло яскраве світло. З-за спинки крісла висунулись химерні важельки. Щось задзижчало, заспівало. І на очах у глядачів почало творитися диво дивне: з кожною секундою зникала мацапура з кострубатим розпатланим волоссям, а замість неї в кріслі поставала миловида, граціозна красуня з великими тривожними очима, які розгублено поглядали то на власне відображення в дзеркалі, то на людей у залі.