Волоцюги

Шевченко Павло

Антон узяв правий ряд Столичного шосе вже в сутінках міської неонової ночі. При виїзді естакадою на Південний міст піддав газу - і раптом якась чорна тінь зі страшною силою кинула тритонний “Краузер” управо. Інстинктивно ухиляючись від удару, Антон різко вивернув кермо, і авто, проламавши відбійник мосту, з усього маху влупилося на пятиметровій висоті в опору рекламного щита. Тінь зліва, скрегіт і зойки розпоротого металу, напис “Подаруй жіноче щастя на щодень!”, пральна машина посередині…

* * *

Здолавши

автомобільні корки нічних столичних вулиць, президент компанії “Інтердизель” Людмила Сталінітівна Перун точно за графіком рухалася в аеропорт “Бориспіль”. При виїзді на Південний міст передній “Хаммер” супроводу на повній швидкості влупив у бік якесь авто, що необачно виїхало на основну смугу. Анатолій Андрійович, “новенький” водій її “Лексуса”, хотів було пригальмувати, та господиня, ніби нічого й не сталося, дала команду:

–  Об’їжджай! Наші розберуться!

За декілька хвилин, уже за мостом у салоні наздогнало цвірінькання мобільного телефона.

–  Що там?
– ніби на виробничій планерці запитала у слухавку Перунша.

–  Людмило Станіславів…но (вічно плутали її по-батькові), - біда, - доповідав явно вибитий з колії начальник особистої охорони Запашний.
– Серйозна аварія - боюсь, буде багато галасу. А я не впевнений, що ми на всі сто праві…

–  Не ми, а ви, - Перун скористалася нагодою поставити на місце зазнайкуватого (це точно!) відставного полковника Запашного.
– Які пропозиції?

–  Думаю, треба викликати даїшників, ну і…

–  Погано думаєте, Юрію Владиславовичу, - після паузи трохи потеплішала директриса.
– Щойно сказали: “є сумніви”, “не уникнути розголосу”, а самі туди ж. Трупи?

–  Та хто його знає, - заметушився в мобільнику Запашний.
– Там у темряві не розгледіти, машина зависла над мостом, ну, задок тут, біля нас, а бампер - там, обняв на п’ятиметровій висоті рекламний щит. Що у салоні - треба лізти…

–  Треба - лізьте!
– перебила полковника (от телепень!) Людмила Сталінітівна.

Ні з чим до пуття не можуть справитися без її керівництва… А якщо труп? Завтрашні продажні газети розтрублять на увесь Київ чергову страшилку: “Авто-вбивця (чи як там) кандидата в народні депутати такої-то…”. Дочасні вибори на носі! Та й збили не старенькі “Жигулі”…

–  Докладаю, Людмило Сталінітівно, - на цей раз полковник у відставці не схибив.
– Чолов’яга з того “Ленд Краузера”, що обняв рекламного стовпа, живий - подушки безпеки спрацювали, нижче пояса, схоже, покалічений трохи, ми до нього, але він ні гу-гу…

–  А лікар з бригади супроводу у вашому авто?

–  Так, Людмило Стар…лінітівно, це ж він і “константі-рр-ував”, - удруге дав маху Запашний.

–  Слухайте уважно, полковнику,

що треба зробити, - кандидатка у депутати, як і завжди за форс-мажорних обставин, перетворилася на взірець рішучості.
– Постраждалого - в авто, і якнайшвидше - до нашої фірмової клініки! Поки ДАІ прибуде - він справді може дуба врізати. А так - двох зайців… Прослідкуйте за міліцейським протоколом. Краще, аби його взагалі не було - зрозуміли? Завтра, після прильоту, о 21.00 чекаю з доповіддю в кабінеті.

Через годину чартерний “Як-140” (і коли вони оновлять парк літаків!), ніс вкушканого в шерстяну ковдру президента компанії “Інтердизель” та її референтів на південь, до комерційного Ізраїлю. Людмила Сталінітівна нервовими ковтками опорожнювала другий бокал трид цятиріч- ного “Гленфідіка” (яка бридота!), її звичного віскі, запопадливо взятого на борт помічниками. Усі знали: шефиня страшенно боїться літати! І вона це знала, потайки соромлячись слабкості, чи не єдиної у її такому правильному житті. Дочка радянського генерала авіації - і на тобі! “Таточку-таточку, я так прагнула бути схожою на тебе, мого героя, так чекала хвали, захоплення і отих слів: ”Ну, уся в батька!”…

Вона справді була “донечкою свого батька”.

Маму, виховательку дитячого садка, тиху, миловидну жінку, що, як і належить дружині військового, усю себе без залишку присвятила винятково сім’ї, традиційним жіночим ролям, - ятрили ревнощі. Весною, бувало, наловить у жменю велетенських хрущів - інші діти до тих жуків підступитися боялись - і пускає їх по черзі зі “злітної смуги” підвіконня. Годинами могла висіти в генерала на шиї, розпитуючи про такі секрети його професії, що впору було викликати перший відділ.

Така ж, як і генерал, стримана, розсудлива, розумниця. На відчай матері - не за роками якось удавано байдужа: до однолітків, слабких, бідних, убого одягнених. Так і говорила у свої одинадцять: “Не досягли успіху”. Коли зовсім підросла, могла повчати: “Мамо, будь нарешті прагматичною!”. І мати, що так і не змогла достукатися до природних потаємниць своєї дівчинки, відчувала себе в таких випадках її дочкою.

Навіть на юридичний до університету Людмила поступила лише заради того, щоб, отримавши спеціальність, стати помічницею батька.

На той час, у хаосі незалежницьких 90-х, відставний генерал у команді з такими ж учорашніми номенклатурниками серйозно зайнявся нафтовим бізнесом. Це під дахом команди всесильних “стариків” вона стала молодим непереможним стратегом-професіоналом, навчилася не звертати уваги на сумнівні методи ведення справи, які часом нагадували бандитські розборки. “Бізнес - аморальний!”, - любив повторювати слова класика марксизму-ленінізму її батечко, Сталініт Йосипович.

Називали ж колись такими іменами новонароджених!