Адепт
Шрифт:
Я закричав прямо у хвилі Великої Ріки:
— Чого ти хочеш від мене, Чорна Рибо?!
І в голові моїй заговорив Голос, немов слова народжувалися там із нічого. І був той Голос жахливим для мого розуміння, як гірська прірва жахлива для очей мешканця долин. Голос прорік:
— Віддай мені жінку, служницю демонів Півночі, яка потурбувала мій спочинок і зробила тебе вбивцею.
— Ні! — прошепотів я, і крижаний піт укрив моє тіло.
— Віддай, — повторив Голос, і Риба вдарила по човну так, що мені заледве вдалося втриматися у ньому.
Я заплакав і,
Потім перекотив відьму через облавок човна. Вона була непритомна, нічого не відчувала. Немов колода, впало її тіло у воду Ітилю. І побачив я, як велетенська істота схопила цю жертву, і світанковий спокій відродився на Великій Ріці…
Без думок і надій ступив я на берег Ханбалику. І не знав, що нещастя з нещасть чекає на мене в оселі Мелхиседека, сина Левієвого.
Остання літера Чотирилітерника — «хет»
Тут моя сповідь досягає найчорнішого дня у моєму житті, дня, коли непохитні арки невблаганної долі відокремили мене від щасливих Чисел Пізнання. Доля в світі смертних визнає лише Числа Повернення. Так того дня все, зроблене мною в Печері, повернулося до мене карою за гріх і знищенням за слабкість мою. На законі відплати тримає Він, Єдиний, блудливу рівновагу обидвох ойкумен. Сказано в книзі пророка Єзекіїля: «Пізнають, що Я Господь, коли здійсню над ними помсту Мою» [129] . Так я пізнав грізний закон Його, звиваючись у сльозах та відчаї під чорними арками долі. В той день.
129
Єзек. 25:17.
…Якби відразу по вступі моєму в межі Ханбалику вищі сили підказали мені хутчій йти до оселі Мелхиседека, не трапилося б нещастя. Але надовго затримався я на березі Ітилю, оплакуючи Оряну, і люди обходили мене стороною: мокрий і брудний сидів я, і лезо меча виглядало з-під чорного плаща. І демони сміялися наді мною в безодні, бо знали вже те, чого я не знав.
І тільки біля полудня попрямував я, попри Білу синагогу, до вулиці Мідяного Стовпа. Дивні речі побачив я там: жінки з поважних іудейських родин у жалобному одязі плакали і кричали біля своїх будинків і сипали порох на розкуйовджене волосся своє. І лемент їхній мішався із гавкотом псів.
А на порозі Левієвого будинку побачив я Касу, що схилилася над розпростертим Мелхиседеком. Старий лежав обличчям до Неба, а з розбитої голови цідилася кров.
Я підбіг до Вчителя; і занесли ми його в будинок, і промили рану. Поки я готував цілющу суміш, Каса розповіла, що трапилось.
Як тільки життєдайний диск здійнявся над Містом, на вулицю Мідяного Стовпа примчав кінний вістун-арсій із числа охоронців царського палацу. Він привіз страшну новину. «Хтось, — сказав арсій, — пробрався до Печери Чорної Риби, вбив двох охоронців і головну жрицю Мітрі-ханум. Згідно з законом Раш-Хазарі, всі абхіри священного загону тепер мусять умерти. За наказом царя Ніссі шалішин
Майже кожен патріарх заможного іудейського роду мав сина, що служив у почесному Священному Загоні. Ще арсій не закінчив говорити, а в будинках вже голосили жінки. Хтось згадав, що саме Мелхиседек порадив на Кабат-хак-Кахалі відправити всіх арсіїв з Острова на східний мур. Розлютований натовп зібрався біля будинку. Син Левія вийшов до тих людей із добрим словом, але зустріли його камінням. Один із каменів влучив старому в чоло. Так мій злочин, здійснений у Печері, вдарив каменем у людину, для мене найдорожчу.
Мелхиседекова рана спочатку здавалась мені не загрозливою. Хоча свідомість Учителя, піднесена до чертогів Шехіни, не бажала повертатися в ушкоджене тіло, гарячки не було й дихав він розмірено. Наклавши ліки на рану, я залишив Касу біля господаря й пішов відсипатися до своєї кімнати.
Вночі Каса збудила мене:
— Пан хоче говорити з тобою, — сказала вона, і сльози були на її очах.
Я увійшов у залу, де лежав син Левія. Тріпотливе червоне полум'я олійного каганця освітлювало приміщення, де в роки слави своєї шалішин Левій із роду Фінеєса Дамаського приймав гостей із найповажніших родин Хазарії. Тепер павутина звисала там, де в минулі часи віддані слуги чіпляли завіси з розшитого золотом оксамиту.
— Отже, ти прийшов… — тихим голосом проказав Мелхиседек.
Я впав на коліна перед його одром і, захлинаючись від навали минулих подій, сорому й сліз, почав розповідати про Орянину спокусу і свій злочин у Печері Чорної Риби. А розповівши, я молив святого відлюдника вибачити мене за все.
— Я зніму з тебе демонські закляття і замовлю за тебе слово перед Колісницею Всемогутнього, — сказав син Левія, — якщо ти поклянешся Благодаттю Шехіни і Виповненням Часів зробити те, про що я тепер тобі скажу.
Я поклявся.
Тоді Мелхиседек назвав мене таємним ім'ям, яке я отримав при посвяті, і попросив мене зняти з нього медальйон, який він постійно носив під одягом. Я виконав його прохання. Знімаючи медальйон, я відчув, що серце старого б'ється зовсім нечутно, а дихання важке й уривчасте.
— Прочитай напис на медальйоні, — сказав Учитель. Я підніс бронзове кружало до каганця. З одного боку на ньому була викарбувана трапеція. З другого — прочитувався напівстертий напис:
— Куш. Алеф. Кадеш. Нун. Кадеш, — я прочитав уголос дві літери й три слова напису.
— Цей медальйон зробив онук правнука Варуха, сина Нірії. А Варух був учнем пророка Єремії, — сказав син Левія. — На ньому спадкоємець Обраності записав у знаках таємний шлях до святилища…
Хриплий стогін вийшов із грудей Мелхиседекових. Я кинувся допомогти йому, але Вчитель зупинив мене слабким помахом руки. Чоло його вкрив піт, шкіра зробилася білою, немов крейда з каменярень Мосула. Подолавши біль, син Левія продовжував говорити і слова його, за звичкою проповідника, складались у розповідь легко і вправно; немов смерть не стояла при раменах найславетнішого з ревнителів Шехіни.