Адепт
Шрифт:
У ніч на 4 листопада розбійники оточили хижу Мелхиседекового учня і підпалили її. Якби за кільки годин до того Ратибор і Астерій не рушили в ущелину, їхні душі полинули б до Оселі Єдиного з полум'я і злоби нікчемних захланців, безмежно далеких від шляхів і турбот Обраності…
Світанковий срібний конус уже вп'явся в сіро-фіолетове небо над чорними скелями Харра, коли Ратибор з Астерієм дістались овальної долини. Їхні ноги були по коліна вимащені у розкислому мулі; тужливе виття шакалів огортало їх недобрим передчуттям; двічі поблизу них падали уламки скелі, і не змогли
— Демони чатують на нас, відчуваючи близьке ушкодження Ворогові від нашого походу, — сказав Габір хлопцеві. А той, тягнучи величезну в'язанку смолоскипів і мотузяну драбину, сумно посміхнувся словам усемудрого Габіра і уявив собі тих демонів рогатими мавпами, що сидять на верхівках скель. Біля входу у святилище вони побачили кістяк людини, а біля нього — з п'ять коршунів-трупожерів; і то теж був недобрий знак.
Астерій уперше прибув до храму Кадеш. Усе цікавило його. Роздивляючись колони вітальної зали, він спитав:
— Для чого була потрібна така величезна кімната — аж двадцять колон?
— Тут відбувались містерії й літургії на честь поганської богині Кадеш — відповів учень Мелхиседека. — Між колонами жерці ставили бронзові стовпчики з чашами, схожими на квітку лотоса. Ось там, — він показав рукою на фрески західної стіни, — все це намальовано. У чаші наливали олію і підпалювали плаваючі ґноти — це було й освітленням, і пахощами містерій, бо в олію додававли ладан і смолу червоної пальми «хеб». На бічних підвищеннях танцювали жриці, а на середину зали виносили боввана богині або ж виводили її священного лева.
— А лев не міг пожерти жриць і людей?
— Він був навчений жерцями і, напевно, вихолощений.
— Як це? — здивувався незнайомому слову вихованець авви Антонія.
Ратибор розсміявся і посмикав хлопця за вухо:
— Згодом поясню.
Вони проминули кімнати жриць і залу підношень. Учень Мелхиседека відчув сморід. Посвітивши смолоскипом, він побачив, що розбійники, обшукуючи святилище, напаскудили у кімнаті верховного жерця.
— І богиня не помстилася їм, — посміхнувся він. — Так минає слава ідолів, так вони помирають — під сморід випорожнень тих, чиї предки віддавали останнього мідяка на храм.
У вівтарні нічого не змінилося від Часу Наповнення. Ратибор відсунув плиту, якою замаскував лаз, узяв кайло і почав гатити ним по підлозі біля отвору. Скеля між підземеллям і вівтарною кімнатою була у півліктя завтовшки — шукач сподівався розширити лаз. «А від гуркоту втечуть змії», — подумав він, врубуючи сталевий дзьоб у гранітну товщу. Через годину за кайло взявся Астерій. Так, змінюючи один одного, вони працювали до полудня. Лаз поширшав, але Ратибор вирішив після відпочинку роздовбати його ще більше.
Вони з'їли по два коржі і запили їхню черствість розведеним вином. Астерій усе заглядав у отвір і навіть спробував був пролізти, та Габір зупинив його:
— Там гадюки, — він прив'язав смолоскип до леза меча і встомив його у чорноту підземелля.
Червоне полум'я висвітлило вузький
Над вечір вони розширили отвір майже вдвічі і зламали кайло. Держак надломився і залізний дзьоб упав углиб підземелля.
— Я йду вниз, — сказав Астерію, — а ти триматимеш смолоскип.
Ратибор одягнув шкіряний одяг, високі чоботи на шнурках і рукавиці, що захищали руки до ліктів. Обличчя він теж прикрив тонкою срібною сіткою. Такі сітки багаті арабки одягали влітку замість задушливої чадри. В одну руку він узяв смолоскип, у другу — Магрібського меча. Ще два смолоскипи приторочив до пояса, поряд із лікарськими знаряддями.
У лаз опустили мотузяну драбину і Ратибор вирушив на пошуки Заповіту Єремії. Біля лазу гадюки йому не зустрілись; під ногами хлюпала гнила вода, стіни вкривав чорний слиз. Тримаючи перед собою меч, учень Мелхиседека рушив коридором. Підземний тунель виявився довгим. Повітря у ньому було прохолодне і Ратибор із здивуванням відчув протяг: схованка мала другий вихід назовні.
Він пройшов тридцять кроків і побачив першу змію. Величезна гадюка підняла пласку голову назустріч світлу. Ратибор подражнив її смолоскипом; змія кинулася на нього, отруйні зуби вчепились у шкіряну рукавицю вище зап'ястя. Блиснув метал і розрубана навпіл гадюка впала у мокру темряву. Ратибор зауважив, що довжина її перевищувала шість ліктів.
Ще одна змія втекла від нього. Але третя гадина виявилася сміливішою. Це була стара чорно-жовта плямиста потвора довжиною у три людські зрости. Бона кинулась на прибульця з невідпорною люттю Істоти, що звикла вбивати всіх на своєму шляху, вибила з його руки смолоскип і збила з ніг. Він впав у смердючу калюжу і відбивався від чудовиська в непроглядному мороці. Ратибор відчув, як зуби змії вп'ялися в срібну сітку — невидима потвора сичала перед його очима. Він ударив мечем у те сичання — і воно щезло. Дуже довго він розпалював другого смолоскипа, а запаливши, побачив перед собою позеленілі мідні ґрати. Від удару ногою вони впали.
Ратибор увійшов до кам'яного склепу кубічної форми. Вузьке вікно під стелею пропускало у склеп червоне присмеркове світло. Посередині стояла бронзова статуя Кадеш висотою зо три лікті. Біля ніг статуї Ратибор побачив дерев'яний кивотик. Він підняв його й відчинив.
У кивотику лежав шматок запліснявілого пергаменту. Ратибор подумки прочитав молитву, вставив смолоскип у мідний держак на стіні склепу, зняв рукавиці і, тамуючи дріж, двома руками обережно розгорнув манускрипт. Пергамент був крихким і вологим; його вкрили жовто-зелені плями плісняви. Ратибор спробував стерти огидне моховиння, але від тертя пергамент почав розпадатися на клапті: пліснява прожерла його наскрізь і повністю знищила текст…