Амок
Шрифт:
Цю щілину — або, як кажуть, фіорд — і мали на увазі, коли говорили про Скелі Ластівчиних Гнізд. Завширшки і завдовжки вона була не більша за добрячий корабель, знаходилася в неприступному місці і в моряків ні в якому разі не вважалася за притулок.
Стрімкі стіни зводилися вгору метрів на триста-чотириста. Тут завжди панувала тиша, навіть шум бурунів ледь долинав сюди. Зате кожний звук відбивався луною, ніби в порожній бочці. Коли заїхали всередину, то знову помітили вгорі відблиск вогню. Але
— Ось що: я крикну голосом мавпи «вав-вав», — запропонував один товариш. — Якщо свої, то пізнають.
— Але ж це рисковано, — заперечили інші. — Якщо там вороги, то зацікавляться: звідки в ущелині, біля самісінької води, серед голих скель може бути мавпа?
— Коли б піднятися трохи вище, під дерева, тоді було б правдивіше.
— Чи не краще було б тихенько підлізти до них?
— По цих стінах, та в темряві, — неможливо.
— А треба з'ясувати це до ранку. Лишилося всього три-чотири години.
— Та нам, зрештою, і потреби немає занадто хитрувати! — сказав Сідан. — Не в тому справа, чи вороги пізнають нас, чи ні, а в тому, щоб ми їх пізнали, от і все. Кричи!
І серед нічної тиші почувся пронизливий крик «вав-вав»…
Замелькали вгорі тіні, ось хтось нахилився над самісіньким урвищем, але з такої висоти нічого не можна було розглядіти. Потім і звідти у відповідь почувся такий же крик.
— Мабуть, наші! — зраділи товариші.
Знову крикнули двічі. Знову така ж відповідь. Потім зверху полетіла палаюча головешка. Довго вона летіла, поки зашипіла у воді, і за цей час трохи встигла освітити чорну безодню.
— Хто ви? — ледь долинув згори голос.
— А ви?
— Ми вас чекаємо.
— Звідки ви нас знаєте?
— «Саардам».
— Чого ви стріляли?
— Давали кораблю сигнал.
— Свої! — радісно загомоніли внизу.
Але для певності ще поставили питання:
— А хто з наших знайомих є серед вас?
— Сурат, товариш Сідана.
— Злазь сюди, коли можеш.
— Зараз! Чекайте в правому кутку.
Вогонь засвітився вже над цим кутком, але світло ледве досягало середини стіни. Товариші позирали вгору і не вірили, що звідти можна спуститись.
Та через кілька хвилин вони несподівано помітили, що людська постать ворушиться на якійсь приступочці вже посередині стіни. Ще кілька хвилин — і людина загойдалася в повітрі на довгій вірьовці. І, нарешті, новий товариш опинився у човні.
— Сурат!
— Сідан!
Приятелі щиро обнялися і цим підтвердили перед усіма, що вони справді свої.
— Ми були впевнені, що це «Саардам», — сказав Сурат, — але ніяк, крім вогню, не могли подати знак про себе. Криків не чути, а стріляти боялися, щоб не налякати вас. Тільки після того як корабель став відходити, ми з розпачу почали стріляти
— А скільки вас тут?
— П'ять чоловік. Ми сидимо вже тиждень. Послали нас сюди на всякий випадок, бо певного місця не було визначено. Вздовж берега ще сидять товариші в кількох пунктах, які більш-менш можна використати. Ми зовсім не сподівалися на таке щастя. Ну, як у вас? Чи гарячою була оправа? Чи багато наших загинуло?
— Двоє, зате ми маємо сто кулеметів і тридцять тисяч гвинтівок!
— Тридцять тисяч?! — аж підскочив Сурат. — На цілу армію вистачить.
— Чи знайдеться тут хороше місце, щоб заховати все це добро?
— Пошукавши, знайти можна буде. Було б тільки що ховати. Наприклад, та дірка, через яку я спустився, дуже добра, але для всього багатства замала. А тепер запрошую вас у гості до нас.
Охочих йти — або, вірніше, лізти — в гості знайшлося більше ніж треба. Довелося чотирьох примусити залишитись, а решта полізла вгору.
— Як бачите, ми самі тут і вірьовку довжелезну скрутили і навіть вузлів наробили, щоб легше було лізти, — пояснював гостинний хазяїн і перший поліз на приступку.
Звідти вбік ішла щілина, а далі відкривався ніби тунель серед навалених одна на одну скель. Але продиратися між ними не було ніякої приємності. Весь час доводилось то скочуватися вниз, то стукатись головою об верх, то повзти по гострому камінню; на кожному кроці можна було потрапити ногою у яку-небудь дірку. Добре те, що назустріч вийшли товариші з вогнем, а то зовсім було б погано.
— Якщо доведеться тут носити наш вантаж, то ми його ніколи не перетягаємо, — зазначив Сідан.
— Нічого. Можна звикнути, — відповіли хазяї.—А може, придумаємо щось інше.
Нарешті, повилазили, обминули кілька скель, піднялися ще вище і опинились біля стоянки. Коло скелі стояв споруджений з гілок будиночок, проти нього палало багаття. Вогнище це, мов маяк, було скероване лише в один бік — на море.
Океан чорнів і дихав десь далеко й глибоко. Шум хвиль ледве долинав знизу. А ззаду в дикому безладді громадилися гори. Хоч і не можна було розглядіти їх, проте виразно відчувалося, що вони ніби сунуться і протовплюються до берега.
— Як ви добралися до цього місця? — запитав Сідан.
— Якщо треба, всюди пройдеш, — усміхнувся товариш.
— Чи є поблизу люди? Чи навідуються сюди голландські собаки?
— Хоч ці гори і заросли, однак заселити їх майже неможливо, тим паче що доступу до моря немає. Подекуди зустрічаються халупки, про які, здається, не знають ні бог, ні люди. До найближчого більш-менш значного пункту по прямій лінії буде не більше двадцяти-тридцяти кілометрів, але щоб пройти їх, треба три-чотири дні.