АМтм
Шрифт:
Щоправда, як на такий продукт, компанія підібралася достатньо ліва (не в сенсі політичному) — нема нічого гіршого, як курити ґанджу з лівими, — але в дорозі, як то кажуть, Бог навіть великий піст попускає, не те що галімий прихід.
Тепер про лівих (не в сенсі політичному).
Намбер ван:
Військовий кореспондент, інтелігент, розумник, нервус, відчайдух — свого часу здався в полон під виглядом офіцера, був ув'язнений, ґвалтований, катований, ледве вижив і втік, зате його репортаж спричинив перегляд міжнародних норм поводження з полоненими. Зараз він був у чорному діловому костюмі, котрий невідомо для чого завжди возив за собою разом із чохлом
Секонд:
Особа невизначеного віку, подруга кореспондента, в цивільному житті — незмінна конференційна тітка, вічна стипендіатка. Мала бзіка на пункті Лілі Марлен і з цією тєлєгою примудрялася потрапляти всюди — на семінари феміністок, постколоніальні студії, кінофестивалі, тендерні дебати, факультативи геїв і лесбійок, збори ветеранів SS-Галичина, вечори пам'яті жертв голокосту, поетичні гепенінги, артистичні дискотеки і те пе, і тепер була представником якоїсь гуманітарної місії, я б не здивувався, якби — товариства захисту домашніх тварин в умовах громадянської війни (… на притулок пожалуйте, для бездомних котів-собак…)
Позиції третя й четверта:
Дві сестри милосердя, немовби з червоного хреста зняті, в однакових строях, що нагадували шкільну форму, та кокетливих чепцях готельних покоївок. Виглядало на те, що ціле їхнє милосердя полягає в лікуванні захисників батьківщини від автоспермотоксикозу, хоча, можливо, дівчата тільки хотіли, щоб виглядало саме так, але від цього чомусь втрачали всі ознаки статі і скидалися на знеможених гермафродитів.
Номер п'ять:
Худий прищавий хлопчина, дискваліфікований з лав охотників за те, що в нападі блокадного психозу перестріляв половину своєї чоти — ввижалися йому монголоїдні в'єтконгівські карлсони («І have AIDS»), що атакували його, немов гелікоптери Копполи (щоправда, без Ваґнера), та й сам Коппола неодноразово ввижався йому в димах і випарах внутрішніх контратак. Медична комісія визнала за пацаном невинність і непридатність до військової служби, тепер він утікав разом із нами в напрямку, абсолютно протилежному до того, який вів додому.
Ну і ми з Кокою — навіть у цьому переліку мене чомусь підмиває поставити наші імена поруч.
Решту персонажів можна безболісно злегковажити, бодай тому, що сиділи вони надто далеко, аби дотягнутися до нашої трави.
Отже, ми почали зі спирту.
Суміш його з лимонадом мало того, що нагрівалася, то ще й робилася мутною і не пінилася, тому ми вирішили змішувати ці рідини безпосередньо в шлунку, тим більше що гойдання вагону діяло як шекер — і спрацьовувало це, як розумієте, швидко й безвідмовно, вже за яких десять-п'ятнадцять хвилин почалися розмови, анекдоти, бла-бла-бла, що дуже нагадувало всезагальний шлюбний танок у зграї дискримінованих пінгвінів, бо і свідомість, і підсвідомість у такт перестуку коліс торочили одне і те ж: «ЇбАтися, ЇбАтися, ЇбтИся, ЇбАтися, ЇбАтися, ЇбтИся, ЇбАтися, ЇбАтися, ЇбтИся, ЇбАтися, ЇбАтися, ЇбтИся, ЇбАтися…», — я з таким запалом повторюю це, бо мене завжди захоплювала лапідарність і влучність, з якими мозок вербалізує наші проблеми, натомість як тільки вмикається вокабулярний апарат — починається замилювання очей, т.зв. образне мислення, метафори та інша поїбень, яку навіть цим словом назвати ніхто не наважується.
А події тим часом окупували авансцену.
Одна із сестер милосердя: Вік живи, вік учися. На власній шкурі. А ми, сестри-жалібниці, все вчимося на чомусь. Знаєте, що трапляється із сестрою-жалібницею на старість? ( Хихоче.)
Кореспондент: А що?
Сестра ( хихоче): А нічого. Жалобиться собі. Дивно, правда?
Друга сестра ( хихоче): А сестри милосердя все милосердяться і
Перша сестра ( наполегливо): Дивно, правда ж?
Кореспондент: Що?
Перша сестра ( майже на автопілоті, з явними ознаками сп'яніння): Бачити вас.
Кореспондент ( звертаючись до мене, як до тверезішого спільника): Я знав, що це не кінець.
Сестра ( продовжуючи своє): Бачити вас живих та здорових. І що ви про це все думаєте?
Кореспондент ( знизує плечима): Ми ще далеко не все знаємо ( вихиляє, не запиваючи, порцію спирту, видихає повітря і, ніби отримавши цим легітимну мотивацію, вмовкає).
Я ( трохи панікуючи, що тепер мені доведеться бавити товариство): Порозмовляйте з ними!
Кореспондент ( таки запиваючи і відригуючи): Можна й поговорити…
Хлопчина ( зненацька приходячи до тями після початкової коми): Хоча користі й не буде жодної.
Кореспондент ( з упертістю зачепленого за живе першого актора): Але поговорити можна.
Хлопчина ( в короткотривалому нападі зв'язного мовлення): Можна. Ми не в тюрмі. Немає жодних заборон чи обмежень… Ми що… забезпечили себе… чи прирекли себе на… певну незалежність… ( Потроху втрачає нитку розмови, забуває і плутає текст.) Випадок, примха — все в порядку речей. Інші колеса, звісно, крутяться в інший бік, але це нас не стосується. Чужі колеса нас не вставляють. ( Голосно гикає, але не замовкає, а навіть, підбадьорившись, починає чіткіше артикулювати.) Ми можемо дихати. Ми можемо відітхнути. Можемо робити й казати що хочемо й кому хочемо, без обмежень.
— Звичайно, але в певних межах, — намагався відстояти свою першість кореспондент, однак хлопчина, виговорившись і починаючи клювати носом, погодився без опору:
— Саме в межах.
Видно було, що кореспондента образила така легка капітуляція суперника, якого він трактував поважно. Назрівав конфлікт, тому, аби розрядити ситуацію, я розпочав свій улюблений монолог:
— Потреба філософського погляду всередину себе… — Але зненацька втрутилася конференційна тітка:
— А ви знаєте, як загинула Лілі Марлен?
— Лілька загинула?! — вигукнула (чи вигикала) на видиху одна із сестер. — Не може бути! Ще тиждень тому ми були на її концерті для поранених, правда, Полі?
— Це було в четвер, Ксюха, — уточнила друга, що називалась, як виявилося, Полі.
— Ага, минулого четверга, — погодилася та, котру звали Ксюхою (тобто Ксеною, відмітив я про себе), — вона ще читала цей прикольний вірш, зараз, зараз, згадаю, блін, як там було, щось там про чорний день, мій чорний день ху-ху… sorry, хитнувся і розтанув, гарячим сонцем спалений згори, це знову ти, ніколи не коханий і завжди близький, спогадом гориш, ти диви, пам'ятаю, блін, офіґєнний вірш, мені аж плакати хотілося.
І вона, мабуть, продемонструвала б, як їй хотілося плакати, але обурена подруга кореспондента перервала її екзерсиси, і то досить брутально:
— Шо ви, блядь, пиздите, мокрощьолкі грьобані, Лілі вже хуй зна' скіки років, як не живе. — Та раптом повернувшись до мене, вона цілком змінила лексику. — Я бачу, ласкавий пане, Ви людина інтелігентна, то я Вам так скажу: з цими молодими по-іншому не можна, традицій вони не знають, історії не шанують і навіть свій всеохопний цинізм не мають чим підкріпити, ото тільки й можуть, що свідчити неправдиво та цитувати неточно, а цей вірш неперевершеної Марії Маґдалини фон Лош — ви ж, сподіваюся, знаєте справжнє прізвище Лілі — зовсім не про чорний день, а про білий саван, і ці рядки стали вже майже народними, Ви мабуть не раз їх чули: «Саван чистий, ніби сніг… квіти світять біло, та ніхто не впав до ніг, не оплакав тіло».