Аурентина
Шрифт:
Ніби помолодівши від сто двадцятирічного сну, “мозок” віддав наказ двигуну. Вогонь вихопився з заморожених сопел.
“Спейс фортресс” впевнено йшла на ціль.
Гур’єв ретельно, як перед екзаменаційним польотом, зростив рубці скафандра і ступив у зовнішній тамбур.
Коли він потурбував Головну диспетчерську Пояса, йому відповіли, щоб гарненько перевірив усі показання приладів, бо на всьому Флоті давно вже нема жодного рідинного ракетного двигуна, а якщо і є, то це чия-небудь
Керівництву півсотні станцій, що стежать за тисячами суден, було не до дрібниць, не до якихось невідомих умільців, які воскрешають минуле космоплавання.
Він попередив Землю-Вантажну і Землю-Головну. Там почали вимірювати, а потім подякували Гур’єву і сказали, що ракета справді йде з бозна-якої далечіні, а отже — судячи з її нікчемної швидкості, — запущена дуже давно. Можливо, вона несе загиблий екіпаж, а машина, збудована в іншому столітті, просто не знає, що треба віддавати рапорт. Хоч би як там було, Гур’єв зробив значне відкриття, і це його заслуга. Монстра ж підхоплять силовим каналом в атмосфері і благополучно посадять.
Після цього Олексію слід було б заспокоїтись чи навіть загордитись — та він і не подумав. Бо спирався не лише на логіку.
У глибині його душі жила непомильна інтуїція. Підтверджуючи виклади парапсихології, малодосвідчений Гур’єв мучився передчуттями. Коли звучав зумер особистого зв’язку, він упевнено говорив першим, не чекаючи ніяких “алло”: “Здрастуй, богине Ніко”, або “Я слухаю вас, Ахмеде Касимовичу” (так звали шефа), або: “Я повторюю: причали зайняті до особливого розпорядження”. Знав по дзвінку, хто викликає!
От і тепер: не заспокоїли Олексія ні силовий канал, ні похвала. Віщий голос нашіптував тривогу.
Він ще раз набрав код Землі-Головної. Координатор космодромів відповів, здавалося, не так привітно.
— Ви бачите об’єкт, про який я доповідав?
— Певна річ, в усіх деталях.
— Ви використали для ідентифікації систему пам’яті Космоцентру?
— Використали, — з підкресленою лагідністю відповів координатор.
— Ну і що?
— Точних аналогів немає, але загальна конструкція відповідає вісімдесятим-дев’яностим рокам двадцятого століття.
— Двадцятого?
— Так, це якийсь зонд-автомат, випадково або навмисно виведений на дуже витягнуту орбіту, який увімкнув двигуни поблизу Місяця. Ще раз велике вам спасибі, Гур’єв.
— Та я не про те… Раніше… раніше траплялися такі випадки?
— Подібні. Ловили станції, ракети-носії, зонди, але, звичайно, не столітньої давнини і не в активному польоті. Вас іще що-небудь цікавить?
В останніх словах брязнув відвертий начальницький метал: “А робили б ви свою справу, диспетчере”. Та коли делікатний Гур’єв “зривався”, зупинити його було важко.
— Але чому, чому машина не визначила точно?! Адже в Космоцентрі повинні бути дані про всі запуски, від початку космонавтики!
Мовчання.
Шурхотливий,
— Частину документації втрачено, Гур’єв. Особливо тієї, що стосується кінця двадцятого століття. Ви ж знаєте, що тоді коїлося на Землі… Нічого, скоро з’ясуємо. А чому вас, власне, так хвилює тип ракети?
Професійне терпіння координатора виявилось більшим, ніж чекав Гур’єв. Здається, на Землі-Головній примирилися з допитом.
— Не знаю… Мені подумалось… Мені подумалось: а що, як це бойова ракета? Можливо, навіть, з атомним або термоядерним зарядом?
Там нібито усміхнулись.
— Не може бути. Земля не вела воєн у відкритому космосі.
— Але ж ви самі кажете, що частина документації загинула!
Перешіптувались, підсміювались, безтурботно текли хвилі ефіру.
— Пробачте, диспетчере, мені пора повернутися до своїх прямих обов’язків. А вам, мабуть, до своїх.
Клацнув вимикач.
Мабуть, уже розливали шампанське історики космоплавання — ще б пак: сама пливе до рук рідинна ракета епохи перших експедицій!
“А вам, мабуть, до своїх”.
Слушно, до найбезпосередніших.
Є право, дароване статутом для надзвичайних випадків: тимчасово передати владу автоматам і наздогнати судно на сторожовому іонному катері, що, як правило, марно припадає пилом в ангарі будь-якої станції.
Саме тому й зростив Олексій рубці скафандра і через гермотамбур-7 ступив під склепіння безповітряного ангара. Услужливо засвітилися прожектори, схрестивши промені на плоскій, що нагадувала портсигар, машині з двома соплами по боках.
Гур’єв ще з головного пульта перевірив готовність двигуна, відкрив пілотський люк. Лишилося тільки залізти в кабіну, що він і зробив без допомоги трапа, мов вершник, який стрибає в сідло. Закривши ковпак, відразу ж запалив обидва мікрореактори: катер нервово затремтів.
Потужний гуркіт, що було наповнив кабіну, раптово став ледь чутним. Приглушивши звуки, зімкнувся кокон поля, яке охороняло від перевантажень і поштовхів.
Розповзлися броньовані стулки. Світло прожекторів було обрубане на виході, ніби станція вперлася в ебонітову стінку. Але очі миттю призвичаїлися, відчули провал, намацали зоряний пил.
Тут віщий голос раптом зашепотів у вуха Гур’єва таке, що Олексій ледве було не вимкнув реакторів. Він навіть пальці зняв із панелі — а що, як надчутливий пульт сприйме біоструми, спотворені жахом?
Вже, поспішаючи обгрунтувати відступ, вступила логіка: і кому він потрібен, окрім істориків, цей глухонімий паровоз космосу, який менш ніж через п’ять годин буде підхоплений силовим каналом космодрому? Він, диспетчер, рядовий співробітник Поясу, зробив усе, що міг, усіх попередив, одержав подяку. Погоня є лише його правом, але ніяк не обов’язком. Хто посміє осудити?