Біс плоті

Шевчук Валерий Александрович

І тут мені здалося (побачити того не міг, бо лежав на землі за парканом, біля якого й досі кидався на дошки Юстинин пес, а мій брат), що від верби, там, де стояла тінь чи дядька Кипріяна, чи може, когось іншого, виткана із темряви, рушила сюди розсерджена й опечалена постать, і я тепер остаточно переконався: був це таки мій дядько. А ще був він вельми розгніваний, адже його чари виявилися безсилі, отож відчувся осоромлений, відтак сам захотів піти до Юстини, сподіваючись на чарівницьку силу свою. Спершу він у жінку перетворився (і я подумав, що це Домна Жданова Щенявська), але не втримав у собі цього образу, і той розпався; тоді він у іншу жінку перетворився, що вийшла з піни річкової в тому місці, де росла верба і де Кам’янку перетина гребля. Була на ній біла-біла

сорочка, помережена червоним узороччям, клуби тісно охоплювала туго пригнана опаска, а стан обвив пояс, який може зробити смертну жінку чарівнішою, ніж сама краса. Була вона золотоволоса із вологим поглядом і солодкою всмішкою на вустах, звалася десятьма іменами, і там, де ступали на золотих підківках її чобітки, розквітали квіти. Але недовго така осяяна й гарна вона йшла, бо темінь почала роз’їдати і з’їдати її десь так, як з’їдає пірника дитина: відкушує голову, руки й ноги, а тоді розламує торса, а все з осолодою зжовує. І коли погасло останнє від Жінки із Цвіту — її золототканий пояс, тоді знову дядько Кипріян став тінню, витканою із темряви, і тихо застогнав, а відтак перетворивсь у птаха, золотоперу жарптицю, яка засяяла серед мороку всією тисячею гарячих, палахкотливих пір’їн. І змахнула золотими крильми, махала скільки сили, але з місця не змогла здвигнутися, отож летіла, на одному місці залишаючись, а водночас у тілі зменшуючись і змалюючись, із великої птиці в меншу, з меншої — у дрібну, з дрібної — у жука, з жука — в метелика-нетлю, а з нетлі — у комара. І задзижчав високим розпачливим зудінням той комар, і впав, поламавши собі ноги й крила.

Тоді я зирнув у вікно, де мала бути Юстина, але виявилося воно глухо запечатане. Я звівся, підійшов до свого брата, Юстининого пса, і поклав йому на голову руку. І пес замовк. Тоді я вийшов за ворота, і поклав руку на жабура, той замовк, і на козла та осла — замовкли й вони.

— Як ми врізали? — самозадоволено спитав Онисим.

— Краще й бути не може, — сказав я.

— Ще б пак, — мовив Олександр. — Тепер вона ту ганьбу із себе не змиє.

— А по-моєму, вона бісиця, — сказав Онисифор. — І закортіло, друже, тобі в таку закохуватися?

— Маєш рацію, — сказав я. — Дякую, хлопці, за поміч. Здається, я від свого одуру починаю одужувати.

Інтермедія шоста

Запис в актах Житомирського уряду

Які б не були сильні домашні пристрасті, назву їх так, а вранці мав іти на службу й перейти у сфери цілком інші, життя, можна сказати, чужого. Світ зіткано з отаких рівно- і різнобіжних струменів чи ниток, одні із них співдотикаються, інші перехрещуються, а інші віддалено течуть, у суті своїй — це і є сітка світу, мережа, сплетена дивно й вигадливо. Я ж був так змучений, діставшись додому, що впав на ложе і безпробудно проспав до ранку; щось швидко перехопив і побіг до замку, дорогою і не зирнувши в бік Юстининого дому.

Цього дня перед підстаростою житомирським Іваном Станишівським постав землянин Грицько Басараб і на вряді оповів і виніс скаргу на землянина Станіслава Кошковського, що тепер, року йдучого тисяча п’ятсот вісімдесят другого, місяця червня, цієї минулої ночі, було так опівночі, землянин повіту Київського Станіслав Кошковський, забувши боязнь Божу і суворість права посполитого, з численними слугами своїми й підданими, з військовими бронями, прийшовши вночі, ґвалтом напав на двір Грицька Басараба, в маєтку Корчові, коли той спокійно спав, як і його люди.

Вони вискочили з темряви, запалили походні [18] і почали трощити вікна, а тоді вломились у дім, кричучи:

— Де той негідник і нечестивець?

Спершу ввірвались у покій, де спала падчерка пана Грицька Басараба Раїна, і почали, зволікши її із ліжка, питати, де сховався пан Грицько. Панна Раїна була така перелякана, що не могла і слова сказати. Тоді її почали бити й мордувати, і панна Раїна вказала на комору, де спав пан Грицько. Тоді вони почали ломитися до комори, а що двері там були на міцних запорах, притягли

з двору колоду і стали, розганяючись і всі купно за неї взявшись, гатити в двері, аж весь будинок струшувався: міцні-бо дошки виявилися на дверях. Жінка пана Грицька Катерина почала верещати, челядь позабивалася, де хто знав, тоді збійники зв’язали пані Катерину, а рота їй заткнули, настрахавши. Пан Грицько мав при собі шаблю, отож, коли напасники проломили дві тинини [19] у дверях і пробували до комори влізти, пан Грицько відбивав їх шаблею, може, декого й поранивши. Вони ж жбурляли в нього каміння, й метали стрілами, і штурхали ощепами, його при тому зачепивши, але пан Грицько Басараб не попускав їм ускочити до комори, колячи й січучи шаблею, і ледве від них оборонився.

[18] Походня — смолоскип.

[19] Тинини — дошки.

Через це пан Грицько Басараб, показавши рани й синці свої, просив, щоб на оглядини ґвалтовного иаходу від пана Станіслава Кошковського, побиття падчерки Раїни й опису починених шкод узяв з уряду пана возного Михайла Виговського. Пан возний у поміч собі попросив у пана підстарости мене, на що я радо згодився, бажаючи розвіяти свої власні гризоти. Нам осідлано замкових коней, і ми подались у село Корчів, де записали все, що побачили, на письмі з печаттю і підписом руки пана возного на цедулі, щоб потім уписати до книг житомирського замку. Водив нас і показував пан Грицько Басараб. Побачили ми справді вибите вікно, наполовину розсічене, і дерево, над вікном трохи порубане, а в дверях комори дві вибиті тинини й дірку до тієї комори, там трохи наляпано крові, лежала кора від колоди і сміття з дерев’яних трісок.

— Подаю, ваша милість, — сказав Грицько Басараб, — тії знаки на ґвалт у домі моєму.

Потому пішли в покій падчерки пана Грицька Раїни, завітала туди й пані Катерина Басарабова, яка показала знаки на руках од линвиці, якою була зв’язана, сам пан Басараб ще раз показав рани й синці свої: руку на зап’ясті подрано до крові, у другій руці в передпліччі штихова рана від списа, на грудині синяк від каменя, що ним у нього вцілили. Панна Раїна, попросивши мене, як юнака, відвернутися, показала пану возному праве плече синє, знаки на руках та ногах.

— Все це вашою милістю, — сказав пан Грицько, — освідчую, так само стороною.

Стороною були поважні старі люди Яцько Шабуня і Яцько Семенович…

Дорогою назад на нас звалився несподіваний дощ, і ми заскочили в покинуту будниками, які жили тут, виробляючи поташ, буду. Отож сіли па півзгнилій лаві там, де не текло, і дивилися на стіну води в дверях.

— Коли розглянутися, пане возний, — сказав я, — люди землі нашої дивно колотяться у ворожнечі: один нападає на другого, другий на третього, третій на четвертого. Якесь розсічене коло.

— А може, й не розсічене, — роздумно сказав Михайло Виговський, — бо четвертий нападає на третього, а третій на першого, перший на п’ятого і так без кінця й краю.

— Що ж за прокляття маємо, пане возний? — спитав я.

— Прокляття розбрату, — мовив сердито возний. — Через що й державу свою втратили, і годі її повернути. Ми, юначе, ніби клубок змій, що одна одну тисне і жалить, і настільки сплетені, що й не розпастися.

— Чи ж завжди так буде? — спитав я.

Коли не отямимося й не пізнаємо: в любові пожиточніше жити, ніж у зненависті. Коли повернемо давню пам’ять, тобто отямимося.

— Чи ж буде таке колись?

— Буде, — сказав пан возний, але не зовсім твердо.

— Часом думаю, — мовив я, смутно дивлячись на дощ, — хтось із нащадків прочитає наші записні книги й жахнеться.

— Жахнеться й отямиться, — сказав Михайло Виговський. — На те й надія.

— Тоді б нам з вами, пане возний, і роботи не було б, — засміявся я.

— Знайшли б пожиточнішу, — сказав пан возний спокійно. — Зрештою, людська природа така: колотитися. І так не лише в нашому часі і не лише на нашій землі.