Біс плоті
Шрифт:
А що знову назвав його воєводою, а не намісником, якось так криво язик мій повернувся, він побагровів, ніби збирався луснути на моїх очах, і закричав, щоб я забирався з-перед його очей. Тут з’явилося двоє слуг, схопили мене за руки й потягли з покою геть, а в дверях мене зупинили, ті двері відчинили і раптом дали мені обоє одночасно сильного копняка, і я, ніби птах, вилетів у двері, проїхав на руках по дерев’яному ґанку, а тоді полетів зі сходів, а скотившись, підхопився на ноги і дав драпача, щоб не трапилося чого гіршого, а прибігши в гостинний двір, наказав Онисиму зразу-таки запрягати, і ми спішно виїхали з цього міста, де людей гостинними
Ми чимдуж подалися звідтіля геть, але в діброві, вже по заході сонця, раптом на діброву ту й на нас лягла велика хмара, що наче спустилась із неба, і послушник перелякано заволав:
Що воно таке, для Бога?!
Ми зупинили коней, і нас ніби тьма огорнула — позавмирали, не маючи змоги поворушитися, бо й справді дивні речі з нами відбувалися. Довкола витиналися дерева, і ті дерева раптом перетворились у схожі на людські постаті в розрідженій плоті, і ті сірі постаті обступили нас зусібіч, як ота юрба посполитих у першому драконському селі, і німо нас розглядали, немов небачених звірів, аж тут почувся якийсь шум чи гук, і постаті в розрідженій плоті покірно розступилися; я ж побачив, що до нас іде грубша та вища істота в розрідженій плоті, і була вона, як і всі інші, без голови, а тільки саме тіло.
— Він тут? — спитала істота.
— Тут, тут, — зашуміли сірі постаті.
— Тоді слухай мого голосу, — сказала вища істота. — Ти додому не повернешся, а підеш до царя. Коли ж прийдеш до царя, скажеш йому, що вже прийшла пора звитяжити йому і розширяти своє царство, а він це любить. І що розширить своє царство на Білу Русь, Чорну Русь і Малу Русь, себто Україну. І скажи, що таке тобі оповів образ Пресвятої Богородиці, — сказала істота, — що в хресті, Куп’ятицький. І хай візьме того образа на свої знамена, тоді всі йому, скажи, піддадуться, бо думатимуть, що вони, ті Русі, одновірні із ним, і спротиву йому не чинитимуть.
— Але мені того не оповідав образ Пречистої, — пробелькотів я.
— Байдуже, — мовила вища істота. — Навчаю, що треба казати, аби не загинути в царстві Дракона, а може, і ялмужну дістанеш.
— Хто ти? — спитав самими вустами я.
— Той, за чиїм голосом ідеш, — відповіла істота. — А ти ж знаєш, за чиїм голосом ідеш. Можеш називати той голос яким завгодно іменем, але так, щоб тобі вірили, а на дні серця тримай правду. Бреши, але істини не відкривай, бо не здобудеш нічого.
— Хіба ти не голос Пречистої? — спитав я наївно, адже зовсім не жіночий голос біля себе чув і тоді, в церкві, і в себе в келії, і дорогою.
Але мені відповіді не було дано, зрозуміло й чому: був то голос Неємії, молодого померлого диякона, і я справді мав би те знати.
Тоді хмара почала розтавати. Сірі тіні розступилися і знову стали звичайними деревами; хмара пішла вгору і розсіялася над верхівками, знову з’явилося небо, але довкола нас стояли сутінки. Кінь рушив сам собою; Онисим ніби прокинувся і вйокнув, ляснув
Що то було, Онисиме? — спитав кволо я.
— Мабуть, заморок, — мовив Онисим. — Це щось таке, ніби… не казати б цього вголос. Ох, ваша милосте, повертаймо ліпше додому. Щоб не втрапити нам у біду.
— Ти чув голос? — спитав все ще перестрашений я.
— По-моєму, то вовк вив, — сказав Онисим. — А може, звірина якась, бо ніби інакше, як вовк.
— Може, й звірина, — згодився я, бо не хотів удаватися із Онисимом у більшу розмову. Він тієї розмови зі мною не чув, значить, йому не дано чути, а раз не дано, то й знати, про що мовилося, не потрібно. Але тривога не покидала, і я наказав Онисимові їхати швидше.
Ми вирвалися із цієї дивної діброви і знову опинились у полі, покритому глибокими снігами, і ті сніги були наче завмерле море. І я раптом уздрів звірину, що виходила із того завмерлого моря, з глибоких снігів, яка мала десять рогів і сім голів, а на рогах її було десять вінців, а на її головах написано богозневажні імена. А звірина, що я її бачив, була подібна на рись, а ноги її — як ведмежі, а паща її — мов лев’яча. І довкола звірини стояли сірі тіні і вклонялися їй, говорячи:
— Хто до звірини подібний і хто воювати з нею може?
І їй дано провадити війну із святими та їх перемогти, узявши їх собі на службу. І їй дана слава, щоб підбити під себе безліч племен, і народів, і мов, і люду. І почали вклонятися їй, ідучи до неї довжелезними стрічками всі, хто їй хотіли поклонитися, що їхні імена не написано в книзі життя.
Я тремтів, як осиковий лист. Знав добре, що видіння, яке щойно постало перед моїми очима, записано в розділі тринадцятому Об’явлення святого Івана Богослова, але чому воно мені явилося? Може, я чогось не знаю, може, чогось не розумію? Може, та звірина — Дракон, в царство якого я в’їхав?
— Господи, — змолився я, ледь ворушачи вустами. — Дай мені силу не пропасти. Дай мені силу, бо я, здається, вже пропадати починаю.
Розділ XIX
Ми заблукали і довго гасали полями, переїжджали ліски, знову виривалися в поля, що тонули в глибоких снігах, і тільки пізно вночі приблукали до якогось сільця. Там упросилися на ніч до одного християнина, той нас до себе пустив, але попередив, що має вельми хворого сина, чи не буде це нам невдогодно?
— Покажи нам свого сина, — сказав владно я.
Господар узяв лампу, і ми зайшли у якусь комірчину; зрештою, вся хата була, як тут водиться, чорна; стояв немалий сопух там, де лежав важко хворий господаревий син. Я сів біля нього, і раптом мені прийшла до голови спасенна думка: з усього, що пережив у своїй мандрівці, не міг не сумніватися, яка сила мною кермує й веде у цій дивній дорозі. Отож захотілося довідатися, чи не покинула мене сила добровідна — це було конче потрібно. Отож я проказав по думки:
— Владико людинолюбче, Ісусе Христе! Боже мій! Милостивий будь до мене, грішного: коли не покинув мене, яви свої таїни: все, що чув я чи бачив чуттями моїми, чи правдешнє? Чи випробовую тебе, сотворителя мого? Хочу тільки довідатися і від немочі своєї кажу тобі: чи є щодо мене воля твоя свята — хай пізнаю я, раб твій, через благодіяння твої — постав на ноги цього немощного чоловіка, а тим укріпи мене в дусі і дай пізнати, чи пішов я доброю дорогою?
— Вилікуй його, отче великий! — сказав господар. — Коли ти священик, помолися Богові про сина мого, щоб був він здоровий.