Шрифт:
І
Мала Маруся зосталася дома сама. її батько пішов на роботу в шахту. Ні братів, ні сестер у неї не було.
Мати її вмерла, тим вона завсігди зоставалася сама, як батько йшов на роботу.
Вони прийшли сюди з села. Маруся залюбки згадує той час, як вона там із матір'ю жила. Тільки це давно, давно було! Вона ледве пригадує молоде вродливе
– Спи, моя голубко! Спи, моє серденько!
Багато з того, що тоді було, позабувалося – адже їй тільки чотири роки було, як мати вмерла, – але цей чарівний образ ніколи не зникав з душі бідної дівчини-сироти.
Її батька звали Максимом. Він був безземельний, бо Марусин дід, за панського ще права, був при панах, а не хліборобом, і через те землі йому не дано. Як Максим дружився, то його матері вже не було на світі, та й батько незабаром по тому вмер. Зостався Максим сам із жінкою.
У їх була тільки хатка та дворища клапоть, а землю хліборобну наймати доводилось. Поки мати Марусина жива була, – вони так-сяк господарювали; а вже як вона вмерла (тільки п'ять год за чоловіком і пожила), то тоді господарство зовсім занепало, бо й не можна було хазяйнувати без господині. Максим не схотів женитися вдруге; він оддав Марусю в сім'ю до своєї сестри, а сам позабивав вікна та двері у батьковій хаті та й подався заробляти на шахти.
У тітки Маруся вижила чотири роки. Важко їй там було жити!
Вона завсігди була як чужа, як приймачка у цій сім'ї. Там було вже четверо дітей та двоє старих, – то Маруся була аж сьомою. Усім треба було надати їсти, всіх треба було якось одягти. Тітка з дядьком з усієї сили працювали, годуючи сім'ю, – тож не дивно, що вони часом натякали Марусі, що вона не «своя». Правда, Максим платив сестрі за дочку скількись там грошей. Тітка з дядьком знали, що цих грошей стане, щоб прогодувати дівчину. А все їм здавалося часом, що Маруся – зайвий клопіт у їх; здавалося це їм того, що важка робота в убозтві зучила їх труситися над кожною крихтою.
Через те
Eгe, вона не знала жалування, того пестливого материного жалування, що так добре його видко навіть, як гляне мати, як погладе дитину по голівці. Оце саме й було найбільшим горем бідній уразливій дівчині. Тим і образ той, як мати її пестує, нахилившись до її, Марусиного, приголов'я, зберігся в дитячій душі такий звабливо-чарівничий.
Найбільша радість Марусі була, як у неробочий день часом приходив до неї батько.
Він дуже любив Марусю, завсігди приносив їй якого гостинця, садовив її до себе на коліна, як вона була маленькою, і так багато розмовляв із нею, як вона підросла. З самим батьком тільки розмовляла вона зовсім щиро, сам батько тільки й знав, чим вона журилася та з чого раділа.
І ото, як одного разу сиділи вони вдвох у садку, її журба за рідним пестуванням вибухнула відразу.
– Візьміть мене, візьміть мене до себе, татку! Я не хочу тут більше жити! – благала, ридаючи, дівчина, припадаючи своєю маленькою чорнявою голівонькою батькові до колін.
– Серденько моє, куди ж я тебе візьму? Адже я в казармі живу, – там тобі не можна жити, – впевняв її батько.
– Я буду там жити, я буду вам пособляти, – тільки візьміть мене!
– Дурненьке! Ти не знаєш, що то таке казарма. Там кисно, нечисто, там живуть самі великі чоловіки, а дітям там не можна жити. Ніяк мені тебе, дочко, взяти.
І справді не міг батько взяти Марусю. Казарма, де шахтарі жили, – це була довга, кисна й брудна будівля. В ній жили робітники й спали всі покотом на одному полу, а піл тягся через усю хату. Будівля була дуже вузька, бо між полом та другою стіною ледве можна було пройти, щоб лягти на піл. Тут не можна було жити сім'єю – ось через віщо Марусин батько не міг її до себе взяти.
Конец ознакомительного фрагмента.