Берестечко
Шрифт:
у чомусь винні, скоївши й не скоївши,
як винен той святий Варфоломій
за те Варфоломіївське побоїще.
О горе нам!.. Я вже як ті пророки,
що часом божеволіли з жалю.
Я знаю свій народ. Кляну його пороки.
Але за нього Господа молю!
А ВИ, ЩО ЗВИКЛИ РОЗЗЯВЛЯТИ ПАЩІ,
злочинства наші множити стокрот, —
побійтесь Бога! Ви нічим не кращі
за мій сумний зацькований народ.
А втім, нехай.
Усі усім втовкмачують своє.
У всеправуючого Бога
усе записано як є.
МИ ЗА СВОЇМ НЕПЕРЕБУТНІМ ГОРЕМ
все про своє говорим і говорим.
А як пильніше глянуть навкруги —
все хтось комусь на світі вороги.
Добром ніде на світі не завізно.
Закон війни, тяжка його хода.
Чи ті пани, повбирані в залізо,
чи та в шапках баранячих орда.
Ніхто ніде наживою не знехтує.
Хіба лиш хан пустошити мастак?
А королі не віддають ландскнехтам
на пограбунок села і міста?
Це їх платня. Тож хан і суне потоптом
і ділять здобич ханські вояки.
Але деінде запорвали б золотом.
А в нас яке тут золото? Жінки.
БУЛО ВСЬОГО, А БУДЕ ЩЕ ВСЬОГІШЕ.
І що не день — все гірше, й гірше, й гірше.
То мор, то мур, то голод, то війна.
То з неба грім, то в полі сарана.
То гнів царя. То ласка королева.
То знов якась чужинська кабала.
А звідусіль — то хижі кігті лева,
то дзьоб зоключений орла.
І ПОКИ МИ ЗБЕРЕМСЯ НА ПОТУГУ,
чужих корон задурені підданці, —
пани торгують.
З Бреста і по Бугу
плоти лаштують на далекий Данціг.
Чужі та прийшлі, вже тут укорінені,
та ще й своїх причаєне кубло
так вирипали двері України —
аж холодом з Європи потягло.
Немає вже медової землі.
Рознищили пани і королі.
От що в нас є — могили та й могили.
Та Чорний Шлях з невільницьким плачем.
Цьому народу світ уже немилий
від зайшлих вбивць і від своїх нікчем.
ЧИ ТОЙ КОРОЛЬ,
ЧИ ТЕ МОСКОВСЬКЕ ЦАРСТВО,
яка почвара не посяде трон, —
ну що ти скажеш, ні одне моцарство
не хоче брати на герби ворон!
Усе орли, все птиці гонорові,
або ще сокіл чи стріла і лук.
Але ж проливши стільки тої крові,
уже б їм личив двоголовий крук!
ПУСТЕЛЬНИЙ ШЛЯХ ЗГУБИВСЯ ДЕСЬ НА ОВИДІ.
Сповзає круча в глинища руді.
А
Малює пам'ять кола по воді…
ЧИ Б'ЮТЬ ЩЕ ДЗВОНИ В ЛАВРІ НА ДЗВІНИЦІ?
Чи вже добіг до Криму той бігун?
Чи принц Конде сидить іще в темниці?
Що з моїм військом? Чи живий Богун? —
нічо не знаю. Каркає над нами.
І ліс шумить. Оце і весь мій світ —
оця фортеця й десь там за тернами
отой єдиний підзамчанський дід.
КОЛИСЬ, БУЛО, ТО ПІШИЙ, ТО КОМОННИЙ.
І німець мандрував, і київський спудей.
Тепер цей шлях безлюдний, безгомонний.
Отак колись незчуємося, де й
поділася та наша Україна.
І люди будуть, та уже не ті.
Лиш десь там туга у степах чаїна
та рушничок зотлілий на хресті…
НЕМА ШРАМКА — НАВІДУЮСЬ ДО ДІДА.
От де мені ще добре, так це тут.
І груша є, і хто ж його провіда?
І мальви — здичавіли, а цвітуть!
Цей дід гончар на гетьмана лихий.
Все лає Хмеля, що така розруха.
Із ним не побалакаєш, глухий.
Чи, може, звик, що вже ніхто не слуха.
Все крутить круг свій і гуде як джміль.
А лає так, що годі й повторити.
Ну, а що я і є той самий Хміль,
чей не потреба говорити.
ДОВОЮВАВСЯ, ХАЙ БИ ЙОМУ ГРЕЦЬ.
Призвів людей іще до 'дної пастки.
Чи ця поразка — це уже кінець?
Чи лиш початок іншої поразки?
БОЖЕ МИЛИЙ, ЯК ЗОРІ СВІТЯТЬСЯ!
Десь там Суботів, десь там Січ…
У Волині є око Світязя.
Воно також дивиться в ніч.
Вже чути з пущі липу переквітлу.
Нічного неба незглибима твердь.
Я слухаю вночі правічний голос вітру.
Щось стогне у дворі. То ходить моя смерть.
Славетно жив. Кінчаю сіромашне.
Моїх думок безсонних чорторий.
Як виє вітер, наче йому страшно
і наче сумно, наче він старий.
БОЮСЯ НОЧІ, В НІЙ НЕМАЄ ДНА.
Життя прожив — і ось мої набутки.
Душа іде сама собі одна
крізь день і ніч, і спогади, і смутки.
То десь кричать на згарищах сичі.
То виє вовк, то вітер виє в полі.
Та ще той лицар. Глянеш уночі —
а він лежить. Сахнешся мимоволі.
НЕМА ЖИТТЯ В ТАКОМУ ЖИВОТІННІ.
Між нами ходять привиди і тіні.
По схилах підкрадаються вночі
япинуваті скорчені корчі.
І СНЯТЬСЯ СНИ, ГІРКІШІ ВІД РОПИ.