Безсоння
Шрифт:
— Нумо, Елен, — мовив він уголос. — Подзвони ще раз. Будь ласка.
Він знову повернувся до столу й продовжив свою самотню вечерю вдівця.
За п’ятнадцять хвилин, коли Ральф мив посуд, телефон знову задзвонив. «Це не Елен, — спробував переконати він себе, на ходу витираючи руки. — Не може бути, щоб дзвонила вона. Швидше за все, це Луїза або Білл». Але інша, прихована частина його розуму твердила зовсім інше.
— Привіт, Ральфе.
— Привіт, Елен.
— Це я телефонувала тобі хвилин п’ять тому. — Голос Елен був здавленим і хрипким, начебто вона плакала або випила, але Ральф сумнівався, щоб у лікарні подавали спиртне.
— Я здогадався.
— Я почула твій голос і… Я не змогла…
— Заспокойся.
— Правда? — Елен схлипнула.
— Гадаю, що так.
— Медсестра дала мені знеболювальне. Ліки мені не зашкодять — обличчя справді дуже болить. Але я вирішила, що не прийму пігулку, поки не скажу тобі те, що мушу сказати. Біль затьмарює все, але в той же час він спонукає до дії.
— Елен, ти зовсім не зобов’язана що-небудь пояснювати. — Насправді Ральф усвідомлював — їй це необхідно, але його страшило те, що він міг почути… Те, як вона зжене свою образу на ньому, не наважуючись порвати з Едом.
— Ні, зобов’язана. Я мушу подякувати тобі.
Ральф притулився до одвірка, прикривши очі. Він відчував величезне полегшення, але не знав, як їй відповісти. Готовий уже сказати: «Мені дуже жаль, що таке сталося з тобою, Елен» — напрочуд спокійним тоном, він подумав, що це довело б його побоювання почути докори на свою адресу. І немов прочитавши його думки, Елен сказала:
— Під час обстеження й перші години в палаті я була страшенно зла на тебе. Я зателефонувала Кенді Шумейкер, моїй подрузі з Канзас-стріт, і вона забрала Наталі на ніч. Кенді все допитувалася, що сталося, але я не в змозі була нічого пояснювати. Мене просто роздратував твій дзвінок у поліцію, адже я заборонила тобі…
— Елен…
— Дозволь мені договорити, щоб я могла спокійно прийняти таблетку й заснути. Гаразд?
— Звісно.
— Як тільки Кенді пішла — добре хоч доня не плакала, я б цього просто не винесла, — до мене в палату увійшла жінка. Спершу я подумала, чи не помилилася вона дверима, але відвідувачка прийшла саме до мене, і тоді я сказала, що нікого не хочу бачити. Не звертаючи на мої слова ані найменшої уваги, жінка зачинила двері й підняла спідницю, щоб я побачила її ліве стегно. Від самого верху й до коліна тягся глибокий шрам. Вона назвалася Гретхен Тіллбері з Центру допомоги жінкам, адвокат, яка веде справи про жорстоке поводження з домочадцями. Коли чоловік розпоров їй ногу кухонним ножем у 1978 році, вона вмерла б від втрати крові, якби сусід не надав їй першу допомогу. Я поспівчувала їй, але сказала, що обговорювати свою ситуацію ні з ким не маю наміру, поки сама все не обміркую. — Елен помовчала. — Але знаєш, я збрехала. У мене було цілком достатньо часу для роздумів, тому що вперше Ед ударив мене два роки тому, ще до того, як я завагітніла. Просто я… відсувала цю проблему.
— Я розумію, — сказав Ральф.
— Ця пані… Мабуть, їх навчають, як зламати оборону інших.
Ральф посміхнувся:
— Упевнений, що це входить у програму їхнього навчання.
— Вона сказала, що я не маю права заплющувати очі на те, що сталося; сказала, що моя проблема складна, але я зобов’язана розібратися в ній саме зараз. Я на це заперечила, що сама знайду вихід, не запитуючи в неї поради, і більше не маю наміру слухати її вигадки лише тому, що вона вчасно не заткнулася й не дала мені спокій, уявляєш? Але я була просто сама не своя, Ральфе. І біль… І зніяковілість… І сором…
— Гадаю, це цілком природна реакція.
— Адвокат запитала, як я буду ставитися до себе — не до Еда, а до самої себе, — якщо повернуся до нього, а Ед знову поб’є мене. Вона поцікавилася, що я буду відчувати, якщо пробачу Еда, а він зробить те саме з Наталі. Це розлютило мене. Я дотепер як скажена від самої думки про це. Ед ніколи й пальцем не доторкнувся до дитини. Так я їй і сказала. Жінка, кивнувши, промовила: «Але ж за такої ситуації це зовсім не означає, що він не зробить цього, Елен. Знаю, що тобі не хочеться так думати, але подумати про це доречно. Ти й далі вважаєш, що маєш рацію? Припустимо,
— Як у півня, — пробурмотів Ральф.
— Що?
— Так, нічого. Продовжуй.
— Я не знала, що його так роздратувало, але мені було зрозуміло, що він збирається зірвати свою лють на мені. Неможливо нічого зробити або сказати, щоб зупинити бурю, коли Ед доходить певної межі. Я побігла в спальню, але він схопив мене за волосся… Висмикнув величезний жмут… Я закричала… А Наталі сиділа в манежі… Сиділа й дивилася на нас… І коли я закричала, вона закричала теж…
Елен розридалася, перервавши свою сповідь. Ральф чекав, притулившись чолом до дверей. Кінцем рушника, що звисав із плеча, він машинально витер сльози.
— Одне слово, — знову почувся голос Елен, — я майже годину проговорила з цією жінкою. Уявляєш, вона заробляє собі на життя тим, що виступає адвокатом жертв насильства.
— Так, — відгукнувся Ральф. — Уявляю. Це достойне заняття, Елен.
— Я знову зустрінуся з нею завтра в Центрі допомоги жінкам. Іронія долі, але мені доведеться піти туди. Я маю на увазі, що якби я не підписала це звернення…
— Якби не було звернення, було б щось інше…
Елен зітхнула:
— Швидше за все, так. Напевно, так. Принаймні, Ґретхен сказала, що я не можу розв’язати проблему Еда, зате свою зможу. — Елен, схлипнувши, глибоко зітхнула. — Вибач, я сьогодні стільки плакала, що в мене, здається, більше немає сліз. Тій жінці я сказала, що люблю свого чоловіка. Так соромно було говорити це, зараз я навіть не впевнена, чи це правда, але в той момент мені так здавалося. На мої слова, що я хотіла б дати йому ще один шанс, вона заперечила, що цим я даю йому ще один шанс і стосовно Наталі, і тут я згадала мою крихітку, коли вона, вся у шпинаті, плакала, дивлячись, як Ед б’є мене. Господи, терпіти не можу таких людей, як ця жінка, адже вони заганяють тебе в кут, не давши змоги отямитися.
— Вона лише намагалася допомогти тобі.
— Це мені теж не подобається. Я спантеличена, Ральфе. Можливо, ти про це й не здогадуєшся, але я геть заскочена. — У трубці почувся дивний смішок.
— Усе гаразд, Елен. Цілком природно, що ти збентежена…
— Перед тим як піти, вона розповіла мені про Гай-Рідж. Здається, для мене це якраз підходяще місце.
— А що це таке?
— Щось на кшталт пансіону — Ґретхен намагалася пояснити мені, що це будинок, а не притулок — для жінок, яких б’ють чоловіки. А я тепер така жінка вже офіційно. — Цього разу її смішок пролунав як ледь стримуваний схлип. — Якщо я зважуся переїхати туди, я зможу взяти з собою Наталі, а це основна перевага.
— І де це місце?
— За містом. Десь на околицях Ньюпорта.
— Так, здається, я знаю де.
Звичайно, він знав; розповідаючи про Центр допомоги жінкам, Гамільтон Дейвенпорт згадував про це місце. «Вони займаються питаннями сімейного права… Випадками побиття дружин і дітей… До того ж вони надають притулок жінкам, що зазнали жорстокого поводження». За одну мить Центр допомоги жінкам увійшов у його життя. Ральф бачив у цьому погану прикмету.
— Ця Ґретхен Тіллбері міцний горішок, — продовжувала Елен. — Уже стоячи в дверях, вона сказала, що в моїй любові до Еда немає нічого дивного. За її словами, це цілком нормально, тому що любов — це не водопровідний кран, який можна відкрити або закрити за власним бажанням, — але я повинна пам’ятати одне: моя любов не в змозі зупинити Еда, як не зупинить його навіть любов до Наталі, і ніяка любов не знімає з мене відповідальності за дитину. Після того як вона пішла, я лежала й думала. Гадаю, мені більше подобалося б лежати й злитися. Це було б набагато легше.