Бранці мороку

Шевченко Наталка

Хуторець Зелений ми проминули без пригод, але цей факт уже не міг мене втішити. Ми їхали сюди п’ять із гаком годин проти звичайних трьох, і кожна зайва хвилина сталевим молоточком била мене по скронях.

Кермо раз у раз вислизало із вологих від хвилювання рук, і я з останніх сил змушувала себе зосереджуватися на дорозі. Ще не вистачало врізатися в якесь дерево, з моїм циганським щастям. Боже борони мене розбити джип, інакше решту життя я працюватиму на Леру. Якщо у мене ще лишиться ота сама «решта життя».

Я думала про це і ще про сотню жахливих речей, що множилися прямо

пропорційно тій швидкості, з якою ми наближалися до будинку. Зараз ми його побачимо... Зараз. Я вчепилася в кермо, як потопаючий — у рятівний круг. Тут, у безпосередній близькості від цього дідькового дому, всередині активно завовтузився страх. А раптом нічого не вийде? Раптом уже запізно і ніякі словесні вмовляння не подіють? Що, як Таня виявиться безсилою в цій ситуації? Це тільки у кіно можна підкорити будь-яку нечисть, спрямувавши на неї розп’яття... але мій Михайло ніколи не знімав свого хрестика. Він мав його на шиї й учора, коли з легкістю підняв на мене руку. І що зможемо вдіяти ми, дві тендітні жінки, якщо той хтосьштовхне його взяти до рук сокиру?

«Припини себе накручувати, — наказала я самій собі. — Такий підхід нічим не допоможе ані тобі, ані Михайлу. Та й що я можу знати про Тетянині можливості? Нічого, доки ми не спробуємо. Тож вгамуй тремтіння в колінах — це зараз зайве».

Будинок нарешті з’явився поміж дерев, і Таня, помітивши його, видала дивний звук, неначе поперхнувшись повітрям. Я швидко глянула на неї: вона не відриваючись дивилася на дім і, здавалося, бачила щось таке, чого не бачила я.

— Святий Боже, — нарешті вимовила вона.

— Все настільки погано? — якомога спокійніше запитала я, обертаючи кермо — машина пішла на поворот. — Що ви побачили?

— Я не бачу... точніше, не очима. Це просто відчуття... подібне я відчувала, будучи свідком однієї великої автопригоди. Тоді «КамАЗ» протаранив пасажирський автобус. Багато смертей. І щось ще... — вона трусонула головою. — Енергетика просто жахлива. Чесно кажучи, мене дивує, як ви взагалі змогли прожити тут стільки часу.

— На початку було не так уже й погано, — сумно відказала я, скинула швидкість до мінімуму і спрямувала джип у ворота.

Ну ось, тепер ми в полі зору Михайла... і будинку. Залишається лише сподіватися на краще. Зокрема на те, що якщо доведеться драпати, двигун не заглохне.

— Ви боїтеся, — сказала Таня скоріше ствердно, ніж запитально.

Я кивнула — не треба бути екстрасенсом, щоб помітити це.

— Так. І, здається, починаю сумніватися у правильності свого рішення. Може, даремно я вас сюди притягла...

— Не бійтеся, — Таня залишалася спокійною, принаймні зовні, реакція на будинок була єдиним проявом її емоцій, і тепер вона знову себе опанувала. — Тут і зараз страх — поганий помічник. Скоріше навпаки, він може бути енергетичним допінгом для тих, кого ми приїхали приборкувати. Тож заспокойтеся. Зараз я не відчуваю ніякої надактивності. Те, що є в цьому домі, неначе дрімає, і давайте спробуємо не будити його.

— А якщо Михайло надумає нас...

— На цей випадок ми не будемо глушити двигун машини. Та спочатку спробуємо домовитися з ним мирно. Я можу бути дуже

переконливою — і не тільки з людьми. Якщо пощастить, мені вдасться його загіпнотизувати. Головне — тримайтеся поруч зі мною.

Я згадала, як тугий кулак Михайла поцілував мою щоку, і подумала, що легше буде загіпнотизувати свіжоспійманого лева, але вголос нічого не сказала. Чи залишався якийсь вибір?

Наш джип підкотився до гаража, і тут мені впало в око, що його двері прочинені. Раптом подумалося: а якщо Михайла немає вдома? Добре це чи погано? Мабуть, добре, адже в цьому випадку Таня зможе дослідити будинок, а може й встигнути провести... як би це назвати... обряд екзорцизму? Але чи можливо, щоб провидіння зробило нам такий подарунок?

— Треба перевірити гараж, — сказала я, зупинивши машину.

— Думаєте, вашого чоловіка може не бути вдома?

— Гадаю, можливо й таке. Хоча шанси мізерні.

— Що ж, це було б просто ідеально, — кивнула Таня. — Саме будинок є цитаделлю цієї сили, я відчуваю це. Він випромінює її, неначе шматок урану, і саме з нього треба почати. Теоретично може статися навіть таке, що поза будинком вплив паралельника на Михайла слабшає — малоймовірно, але можливо. У такому разі ми можемо сподіватися на мирне вирішення конфлікту.

Тепер я пригадала, що дійсно ніколи не бачила, щоб Михайло був агресивним поза домом. Хоч би вона мала рацію... Господи, допоможи!

— Господи, допоможи, — пробурмотіла я, схрестивши пальці, й вилізла з машини.

Якщо не зважати на тихе бурчання двигуна та цвірінькання пташок, навкруги панувала цілковита тиша. Як у раю. Хіба це справедливо? Я все життя мріяла про будиночок у лісі, і коли нарешті отримала його, рай виявився пеклом. А я сама тепер нишпорю, неначе злодійка, на власному шматку землі, боячись, що ось зараз із дверей будинку вискочить Михайло з ножем у руці й божевільним поглядом, і з криком «Я ж тобі, сучко, наказав забратися!»кинеться на мене... А може, він вискочить із гаража?

— Цить, — сказала я своєму боягузтву і наблизилася до дверей. Просунувши палець у щілину, обережно прочинила одну з половинок. Зсередини виплив запах бензину, мазуту й залізяччя, але ніхто не стрибнув на мене з напівмороку — адже там не було ані Михайла, ані нашого багатостраждального «рено». Порожньо.

Я зробила крок усередину, наче бажаючи переконатися, що машина не стала невидимою, що її там дійсно немає. Переконалася. Окинула поглядом приміщення. І з полегшенням повернулася до джипа.

— Машини немає, — видихнула я. — Схоже, поїхав у Кардашів... у найближче містечко. Не можу сказати, як давно, але...

— Нічого, — Таня рішуче вибралася з салону. — Якась кількість часу в нас таки є. Не будемо витрачати його намарно.

І вона цілеспрямовано рушила до вхідних дверей. Я за нею, відшукуючи ключі в кишені куртки.

Будинок зустрів нас мертвою тишею. З порогу Таня озброїлася своєю рамочкою, і та майже відразу почала описувати коло за колом. Ми досягли вітальні, і там рамка зупинилася, перед цим тричі хитнувшись вправо-вліво. Мені це нагадало вказівного пальця, що загрозливо попереджає — далі йти не варто.