Бранці мороку

Шевченко Наталка

— Боже, люба, де це ти так приклалася? — тихо спитав я і не відразу втямив, що оглушливе каркання вперемішку з кашлем — це те, що виривається з мого горла замість слів. Щось зі мною не так. Та й у потилицю неначе цвяхів забили.

Аліна перезирнулася з незнайомкою.

— Він щось каже? — обережно припустила дружина.

— Не «щось», а цілком конкретні речі. Питає, де ви забилися.

— Господи, коханий, — Лі заплакала. Я бачив, як сльози на її щоках змішувалися з краплями дощу, і подумав, що дощ стає від цього теплим. — Це...

— Не зараз, — владно обірвала чорнява.

Мене охопила ненависть. Хто вона така, ця мала, і чого встряє у нашу розмову?!

Я якраз був дуже не проти вислухати пояснення жінки. Якщо вони у неї є.

— Ви впевнені, Таню? Здається, він уже в нормі. Може, я все ж...

— Гм... — брюнетка замислено глянула кудись удалину. — Аліно, давай на «ти». Ми вже стільки пережили разом, що на брудершафт можна й не пити. У зв’язку з цим я маю до тебе одне питання. Ти мені віриш?

— Так.

— Тоді покладися на мене й цього разу. Ще нічого не скінчилося. Вінне зник, просто зачаївся, вичікує. І я мушу вигнати його назавжди. Так, щоби й сліду від нього не лишилося на цій землі. Вважай це моїм особистим хрестовим походом. Обіцяю, щойно усе закінчиться, ми вшиємося звідси з першою космічною.

Це навряд, красунечко.

Я смикнувся, почувши цей, третій голос. Він пролунав у мене в голові, рипучий, як старі двері, уїдливий і безжальний. І дуже, дуже переконливий.

Присяжні винесли вердикт, ваша честь. Винна.

Я повернув голову, вже зрозумівши, що лежу на сирій землі, під дощем... ні, під зливою, яка ось-ось змиє мене у бісове озеро, і спробував рвучко підвестися. Те, що це була погана ідея, я відчув наступної секунди, коли моя голова з глухим стуком ударилася об розмоклий суглинок. У потилиці біль зажеврів з новою силою.

Чорт! Я зв’язаний. Ці дві падлюки зв’язали мене по руках і ногах!

А я казав тобі, Михайле. Я попереджав. Це логічний наслідок твоєї м’якотілості. Я ж просив позбутися цієї суки. Та кого зараз цікавлять чужі поради? Ну й ось, алє-оп — твоя дружина вже тут. І не сама, а з якоюсь лярвою-екстрасенсихою. Знаєш, ненавиджу цих пройдисвіток. Розвелося їх, як мух на лайні. А ця влізла у наш дім, можеш уявити? І мало того, що влізла — скинула тебе зі сходів. Убити хотіла. І ти ще після цього з ними сюсюкаєш?

Хто це? Я знаю цей голос, я його чув... звідки я його знаю?

— Любий?..

Я роззявив рота і разом з водою виплюнув:

— Паскуда... чортова курва. Я тут мокну, а тобі хоч би що. Ніколи про мене не думаєш, егоїстка срана. Ти так і збираєшся маячити тут, доки я заробляю ревматизм із простатитом?! Відпусти мене! Негайно!

— Почалося, — спокійно констатувала мініатюрна брюнетка. Якби вона не була такою мокрою та блідою, то здалася б мені балериною, що вислуховує черговий комплімент свого шанувальника. — Усе, як я казала. Орест пішов ва-банк. Остання спроба. Тримайся, Аліно.

Орест. Знайоме ім’я. Це не він щойно зі мною говорив? Так, він. А, чорт... Як же я забув. Треба підвестися. І повернутися в будинок.

Пізно, дурню. Ти все зіпсував. Єдине, що ти можеш тепер — це звільнити для мене місце. Вимітайся!

Я відчув сильний поштовх у груди, а за ним другий, третій... Неначе хтось робив мені закритий масаж серця або втирав у шкіру якесь мастило... смердюче і пекуче... сірчане мастило. Моє тіло налилося важкістю, як достигле яблуко — соком, а потім раптом спорожніло. Мені здалося, що я злетів сам над собою, що я бачу згори, як б’ється у корчах Аліна, а та малявка її заспокоює, однією рукою поплескуючи по плечу, а другою — виписуючи

кола над моєю головою. І наше озеро... наш ставок... його я теж бачу згори аж до дна. І там, на дні, щось є. Щось, чому там не місце. Щось таке, що виною всьому.

Машина. А в ній...

Ледве я почав усе розуміти, як у вухах пролунав оглушливий гуркіт, і тіло знову відновило свою вагу. Земля піді мною лишалася такою ж мокрою та глевкою, але мене це більше не злило. Я прохально глянув на Аліну.

— Розв’яжи мене.

— Ще не час, — відповіла мені брюнетка, хоч я звертався зовсім не до неї. Лі ж вирячилась на ту... як бо вона її назвала? — Таню із побожним захватом.

— Як тобі це вдалося?

— Ну, у жінок свої секрети, — коротко відказала та. — Але й це ще не кінець. Нічого не скінчиться, доки ми не витягнемо машину. Їх треба поховати. Усіх. Інакше він не відступиться. Тому попереду дуже багато роботи. Надзвичайно багато, я б сказала. А ти, якщо надумаєш розв’язати Михайла перш ніж я тобі дозволю, краще сама втопися в тому озері. Менше будеш мучитися.

— Зрозуміло, — сказала Лі, а я, хоч слухав уважно, нічого не зрозумів. — А що ти будеш робити?

— Те, за що ти мені платиш.

Тетяна нахилилася наді мною, і її бездонні, яскраво-сині очі заступили собою непогоже небо. Я нічого не бачив, окрім них, — ні її вуст, ні носа, ні волосся... тільки цю синяву. Вона затягувала мене, зачаровувала.

— Дивись на мене, Михайле, — знову задзвенів кришталь. — Дивися мені в очі. Ти втомився, правда ж? І дуже хочеш спати. Нічого більше не хочеш, тільки спати. Я рахуватиму до десяти. Коли закінчу, ти заснеш. Тобі треба поспати, зовсім трохи. Але прямо зараз. Ти мене чуєш? Кивни, якщо чуєш мене.

Я кивнув. Це було важко, але мені вдалося, і усвідомлення цього раптом наповнило мене гордістю.

— Так, — кришталь її голосу вже не дзвенів, він плавився, розтікаючись по всіх усюдах і набуваючи дивних форм. — Ти молодець. Маєш чим пишатися. Ти не здався йому. Не поступився остаточно. Він думав, що переміг, так, що ти вже собі не належиш, але він помилявся. Його помилка — моя перемога. Інакше я нічого не змогла б вдіяти, але ти — надзвичайний. Десь у глибині душі ти лишався справжнім. У тебе вельми сильна сутність, Михайле. Ось чому поза будинком вінмайже не може впливати на тебе. Хоч і намагається з усіх своїх неабияких сил. Дещо йомувдається, але менше, ніж вінхотів. І значно менше, ніж йомупотрібно. Тепер запам’ятай — усе, що він обіцяв тобі, було брехнею. Брехня все, що він казав тобі. Без тебе він ніхто. І саме твоя допомога мені знадобиться, щоб остаточно вигнати його. Сама, без твого бажання я не впораюся. Тому, коли я скажу тобі: «Борися» — опирайся йому з усіх сил. А я допоможу тобі. А тепер увага: починаю відлік. Дивись на це, — перед моїм носом захиталася якась блискуча срібляста цяцька на шворці. — Не відводь очей. Почнемо. Раз, два, три...

Земля піді мною висохла на рахунок «п’ять». І дощ припинився. Чи це я більше нічого не відчував? Сонце сліпило мене. Як дивно... така злива була, і знову сонце. Я чув, як важко дихає Лі — зі свистом і хрипінням, мов загнаний звір, і чув, як важко дихаю я... чи щось у мені. Я хотів сказати їй «Вибач», хотів перепросити, але не пам’ятав, за що, хоча знав: за щось дуже важливе, та мені не вдалося навіть розімкнути вуста.

— Дев’ять, десять...

Рефері, зупини бій.

Це було останнє, що я встиг подумати, перед тим як знову зануритися у небуття кольору дьогтю.