Шрифт:
Scan, OCR (c) gun-fan
– Хочете чаю? – запитав Рубцов і, не чекаючи згоди, відчинив двері й наказав ад'ютантові: – Дві склянки чаю, Володю, тільки міцного. І з печивом. – Пройшов до прикритої чорним репсом карти на стіні, розсунув шторки, постояв, роздивляючись, наче не пам'ятав усіх позначок на ній. Круто повернувся до Воловика й мовив з притиском: – Сивий повідомляє, що німці готують якусь важливу операцію. Суворо засекречену. Навіть Сивому не вдалося довідатися нічого конкретного. Висадка шпгунсько-диверсійної групи в районі Сарни – Ковель. Єдине,
Воловик ледь новорухпувся на незручному стільці з гнутою спинкою. Подумав: чому такі стільці назвали віденськими? Певно, не тому, що їх започаткували віденські майстри. Вони ж точно мали голови на плечах, а чоловік, який уперше зробив що тверду потвору, був типовим халтурником; на такому стільці й кілька хвилин усидіти неможливо. Особливо людині з давнім радикулітом.
Одповів Рубцову сухо:
– Не так уже й мало, Василю Семеновичу. Сьогодні субота, а висадка планується на тому тижні. Маємо принаймні два дні, щоб підготуватися. Карому вистачить.
– Вистачить? – недовірливо перепитав Рубцов. – Карому то вистачить, але ліси… Тут такі ліси… – Знову повернувся до карти, наче хотів знайти там відповідь на запитання, що не давало спокою. Так і не знайшовши її, витягнув із сейфа іншу карту з численними позначками обабіч лінії фронту, святу святих фронтового управління контррозвідки – до неї мали доступ лише кілька працівників: фактично він, генерал Рубцов, та його заступник полковник Воловик, ще двоє-троє з командування – і все. Рубцов розклав карту на столі, розгладив її долонею, тицьнув пальцем у синій трикутник досить далеко від лінії фронту…
– Може, послати до Сивого спеціального зв'язкового? – запропонував. – 3 рацією?
Полковник заперечливо похитав головою.
– А що це дасть? Коли б Сивий дізнався про щось конкретне, повідомив би. Зв'язок з партизанами в нього надійний. Інформація, яку він надсилає, потрапляє до нас через дві-три доби.
Рубцов зміряв Воловика уважним поглядом. Як завжди, у полковника залізна логіка. Але навіщо це нагадування? Наче він сам не знає, який канал зв'язку між Сивим і партизанським загоном.
Проте генерал нічим не виказав свого незадоволення: сидів, розглядав карту й міркував. Вивчення карти тішило й заспокоювало його. Усе як на долоні: колами позначені місця розташування розвідницьких та каральних органів ворога. Взагалі для всього є умовні позначки: шпигунсько-диверсійні школи, конспіративні квартири, пункти переправлень… Маршрути проникнення гітлерівських шпигунів у розташування наших військ, місця приземлення парашутистів тощо.
Але ж тепер особливий випадок. Щось задумали в «Цепеліні», можливо, навіть не там, а в самому Берліні, отже, навряд чи користуватимуться старими каналами, вигадають щось нове… І добре, що надійшла хоч така, не зовсім конкретна інформація від Сивого.
У двері постукали. Рубцов прикрив карту. Ад'ютант приніс чай: дві склянки на підносі й цукор та печиво у вазочці.
Генерал зиркнув і задоволено потер долоні.
– Неймовірно – з цитриною… І де ти береш усе це, Володю?
Ад'ютант лише осміхнувся поблажливо: у кожного свої секрети й не відкривати ж їх начальству. Він вийшов, залишивши в кімнаті запах гарного одеколону.
Генерал одірвався!од
– Ну й проноза цей Володька! Варто тільки натякнути, все буде…
Воловик вдоволено ковтнув міцного чаю і зауважив:
– Ваш Володя справжній суціга. Але от в генерала Попова ад'ютант!..
– У Попова? – не повірив Рубцов. – Щоб спритніший за Володьку?..
Воловик покалатав ложечкою в склянці й одповів безапеляційно:
– Уявіть собі! Пам'ятаєте, коли дивізія Попова домолочувала німців за Житомиром? Тоді Попову допоміг Овсієнко, його танковий корпус обійшов місто з півночі і вдарив у лівий фланг німцям…
– Так, і вони з'єдналися, здається, в селі Михайлівці.
– У селищі, – уточнив Воловик. – Два генерали-переможці ще гарячі від бою зійшлися в школі, в якій годину тому стояв німецький штаб. Вирішили пообідати. Ад'ютант Попова організував щось нашвидкуруч. Овсієнко зиркнув на стіл, крекнув невдоволено – мовляв, за перемогу й чарку не завадило б… Попов лише рукою махнув: тили біс його зна де, кухнею і не пахне… Але Овсієнко підморгнув хитро. «У мене Петро, – каже, – з-під землі дістане…» Покликав ад'ютанта. Тільки пальцем показав на стіл, ад'ютантові більш нічого й не потрібно. Козирнув, мовляв, буде зроблено. Та згодом повертається винуватий: вибачте, нема… Овсієнко, звичайно, насупився, проте не розсердився. «Якщо вже й Петько не роздобув, – каже, – таки вже нема…»
– Самовпевненості йому не позичати, – посміхнувся Рубцов.
– Авжеж, – погодився Воловик, – так і Попов, мабуть, подумав. Викликає свого ад'ютанта. «Постарайся, – каже, – Іване Миколайовичу». А якщо він його Іваном Миколайовичем назвав, ад'ютантові все ясно. І справді, не минуло й десяти хвилин, приносить склянку спирту. Овсієнко аж рота роззявив. «Ну й ну, – каже, – а я своєму Петькові, як святому, вірив. Ціни нема вашому Іванові…» Випили вони й закусили, настрій, звичайно, поліпшився. Закурили, Попов покликав ад'ютанта. Певно, до кінця не насолодився перемогою, попишатися захотілося. «А признайся-но, Іване, – питає, – де дістав спирт?» Той лише головою крутить, великий секрет, мовляв. «Ну, – гримнув генерал, – розповідай, коли питають».. Тому нікуди дітися: «Слухаю, товаришу генерал. Тут колись школа була, до німців, значить, коли вони в ній комендатуру обладнали, а потім штаб. Ну, всяке там навчальне приладдя в підвалах звалене. Я, знаєте, все обдивився, оце бачу, а там експонати. Ну, всякі гади заспиртовані…» – «І тим спиртом ти нас?..» – розлютився Попов. «Так спирт же, товаришу генерал, убиває все…» Попов зиркнув на Овсіенка, а той лиш регоче. «За такого ад'ютанта двох Петьків хочеш? – питає. – Міняюсь не вагаючись».
Рубцов дістав із склянки цитринове кружальце, зі смаком посмоктав.
– Натяк зрозумів… – посміхнувся.
– А вам апетиту не бракує, – зауважив Воловик, Чай смакував йому, але все ж трохи не допив і відсунув склянку. – То я зв'яжуся з Карим, – запропонував.
– Негайно, – погодився генерал, – Розшукові групи роззосередити в районі Ковель – - Сарни. Щоб муху не пропустили. Тримати зв'язок з місцевим активом. Доповідати про кожну підозрілу людину. Та й що вам казати, Іване Пилиповичу, самі все знаєте не гірше за мене.