Бронзовий птах

Художнє

оформлення та ілюстрації А.М. Іовлєва

Генка і Славик сиділи на березі Утчі.

Штани у Генки були закочені за коліна, рукава смугастого тільника — за лікті, руде волосся стирчало в різні боки. Він з презирством поглядав на малесеньку будку човнової станції і, бовтаючи ногами в воді, говорив:

— Подумаєш, станція! Почепили на курник рятувальний круг і думають, що станція!

Славик мовчав, його бліде, ледь прихоплене рожевим загаром обличчя було замисленим. Меланхолійно жуючи травинку, він роздумував над деякими сумними подіями табірного життя…

І треба ж було всьому трапитися саме тоді, коли він, Славик, залишився в таборі за старшого! Щоправда, разом з Генкою. Але ж Генці до всього байдуже. От і зараз він, наче нічого й не було, сидить собі і бовтає ногами в воді.

Генка справді бовтав ногами і роздумував про човнову станцію:

— Станція! Три розбиті корита! Терпіти не можу, коли люди ламаються! Навіщо фасонити! Написали б просто: «прокат човнів» або «пункт» — скромно, добре, по суті. А то «станція»!

— Не знаю, що ми Колі скажемо! — зіткнув Славик.

— При чому тут ми? А якщо він дорікатиме, то я йому одверто скажу: «Коля! Треба бути об'єктивним! Ніхто тут не винен! І взагалі, в житті без пригод не буває». — І він з філософським виглядом додав: — Та без них і життя було б нецікавим.

— Без кого — без них?

— Без пригод.

Вдивляючись у дорогу, що вела до залізничної станції, Славик сказав:

— У тебе немає почуття відповідальності.

Генка презирливо покрутив у повітрі рукою:

— «Почуття», «відповідальність»!.. Красиві слова… фразеологія… Кожен відповідає за себе. А я ще в Москві попереджав: «Не треба брати в табір піонерів». Правда ж, попереджав? Не послухали.

— Нема чого з тобою говорити, — байдуже відповів Славик.

Деякий час вони сиділи мовчки. Генка — бовтаючи ногами в воді, Славик — пожовуючи травинку.

Червневе сонце пекло немилосердно. В траві невтомно сюрчав коник. Річка, вузька і глибока, прикрита купами, що нависли з берега, звивалася між полями, тулилася до підніжжя пагорбів, сторожко

обминала села і ховалася в лісах, спокійна, темна, холодна…З села, що притулилося під горою, вітер доносив далекі звуки сільської вулиці. Але саме село на цій відстані здавалося безладним нагромадженням залізних дахів, і дерев'яних та солом'яних покрівель, які потопали в зелені садів. І тільки коло річки, біля в'їзду на пором, чорніла густа мережка стежок.

Славик продовжував вдивлятися в дорогу. Поїзд із Москви вже, мабуть, прибув. Отже, зараз Коля Севастьянов і Мишко Поляков будуть тут… Славик зітхав'.

Генка посміхнувся.

— Зітхаєш? Типове інтелігентське охкання-зітхання!.. Ех, Славко! Славко! Скільки разів я тобі говорив…

Славик встав, приставив долоню козирком до лоба:

— Ідуть!

Генка перестав бовтати ногами в воді і виліз на берег.

— Де? Гм!.. Справді, йдуть. Попереду — Мишко. За ним… Ні, не Коля… Хлопчак якийсь… Коровін! Слово честі, Коровін, колишній безпритульний! І мішки на собі таскають…

— Книжки, мабуть…

Хлопчики вдивлялись у маленькі постаті, що рухалися вузькою польовою стежкою. І, хоча були вони ще далеко, Генка зашепотів:

— Тільки май на увазі, Славко, я сам поясню. Ти в розмову не встрявай, а то все зіпсуєш. А я, будь певен, я зумію… Тим паче — Коля не приїхав. А Мишко що? Подумаєш! Помічник вожатого…

Але як не бадьорився Генка, почував він себе не дуже добре. Мала відбутися неприємна розмова.

Мишко і Коровін кинули на землю мішки.

— Чого ви тут? — запитай Мишко.

На ньому була синя кепка і шкіряна тужурка, яку він не скидав навіть влітку — адже в ній він мав вигляд справжнього комсомольського активіста.

— Так просто. — Генка обмацав мішки. — Книжки?

— Книжки.

— А де Коля?

— Коля більше не приїде, його мобілізували на флот…

— Он воно що, — протягом сказав Генка. — А кого ж пришлють замість нього?

Мишко зволікав з відповіддю. Він зняв кепку і пригладив своє чорне волосся, яке завдяки частому змочуванню перетворив із кучерявого на рівне.

— Кого ж пришлють? — перепитав Генка.

Мишко зволікав з відповіддю тому, що вожатим загону призначили його самого. І він не знав, як повідомити цю новину товаришам, щоб вони не подумали, що він задається, але разом з тим, щоб і відразу визнали його вожатим… Складна річ — командувати товаришами, з якими сидиш за одною партою. Але дорогою Мишко придумав двоє рятівних слівець. Скромно, з підкресленою байдужістю він сказав:

— Поки що мене призначили.

«Поки що» і було першим рятівним словом. Справді, хто ж має тимчасово заступити вожатого, як не його помічник?

Але скромне і чемне «поки що» не справило бажаного враження. Генка витріщив очі:

— Тебе? Який же авторитет буде в нас на селі? Колю всі поважали… І старі.

Тоді Мишко кинув друге рятівне слово.

— Я відмовлявся, але райком затвердив. — І, відчувши за собою авторитет райкому, суворо запитав — Як же ви кинули табір?