Буба
Шрифт:
— Привіт, Бубо, — привіталася Зузка, простягаючи м’ятні цукерки. — Це мій сніданок, — пояснила вона, посміхаючись, — стільки часу доводиться марнувати в черзі до туалету, що поснідати вже не встигаю.
— Здається, я теж, — зітхнула Буба, беручи цукерку.
— Через туалет? — Зузка жувала вже третю.
— Ні, через маму. Вона збожеволіла, — коротко пояснила Буба, розгризаючи м’ятне драже.
— Лише зараз? — здивувалася Зуза, і в її голосі вчувалася нотка заздрості. — Тоді тобі справді пощастило. Можна сказати, що ти
— Біда в тім, — пояснила Буба Зузі, — що в мами поїхав дах не через мене, а через якусь ненормальну жінку, котра відучора живе в нашому домі, поглинає наш сніданок і поводиться, як мамин чоловік… Вони навіть сплять разом, — Буба вже пожалкувала, що все так вибовкала, але Зуза не надто зацікавилася екстравагантністю Бубиної матері.
— Не переймайся, — сказала вона. — Це минеться. У твоєї матері теж повинні виявитися якісь вади.
— Та ні, — відповіла, подумавши, Буба. — Досі все було гаразд.
— Невже в неї немає жодних емоційних недоліків? — не повірила Зуза й згорда глянула на Бубу, яка раптом зрозуміла, що останнім часом усі дивляться на неї якось зверхньо.
— Власне кажучи… — намагалася проаналізувати ситуацію Буба, — відтоді, як батьки повернулися з моря, мама виглядала такою нещасною, весь час плакала. Навіть вигляд тата її страшенно дратував і… і… знаєш, вона з ним узагалі не розмовляла. А він теж поводився по-дурному, неначе мамині нерви його не обходять.
— Сама бачиш, — Зуза безпорадно розвела руками. — Емоційний недолік! Причому серйозніший, ніж у моїх старих після розлучення.
— Після розлучення?
— Звісно! А чого ти дивуєшся? У нашому класі більше розлучених батьків і матерів, ніж тих, що живуть разом.
Буба зітхнула. На щастя, вони вже були в школі, і продовження розмови було неможливе через страшенний галас. Проте навіть наодинці зі своїми думками Бубі важко було зрозуміти, що б вона воліла: мати розлучених батьків чи двох матерів та одного ображеного тата.
На математиці вона ніяк не могла зосередитися. Думки були зайняті родинним рівнянням з одним невідомим, і Буба не знала, що могло допомогти їй його розв’язати.
У свою чергу Редбулька на польській розводилася про духовні аспекти віри в середньовічній ліриці, що переконало Бубу в могутності релігії та її впливові на людську психіку. Бо саме це, безумовно, стосувалося зараз її матері. До всього ще й астрономічний гурток запрошував на лекцію, присвячену астероїдам, а це нагадало Бубі про Астріду, яка сама скидалася на велетенську скелю, хоча безумовно не була при цьому небесним тілом.
На запитання Агати, що трапилося, Буба відповіла коротко:
— Сама
Дівчата сиділи на підвіконні й ласували пончиками з ніжним ванільним кремом, з якими в Буби асоціювалася Агата. Віднедавна вони разом проводили час у відвертих розмовах на великій перерві, а підвіконня, з якого їх час від часу зганяв учитель географії, стало найзатишнішим місцем у ліцеї.
— Я вважала, що не може бути нічого гіршого, ніж жити з моєю бабусею Ритою, але це неправда. Вона була не така вже й погана…
— Я ж тобі казала! — переможно посміхнулася Агата. — Завжди може бути гірше, ніж ми собі уявляємо, — додала вона й засмутилася. Її погляд потьмянів, а сама дівчина виглядала незвично тихою. Бубі стало соромно.
— Ти переймаєшся моїми проблемами, але в тебе самої якісь негаразди, — намагалася розпитати товаришку Буба, зазираючи їй в очі.
— У кожного є якісь проблеми, — удала, наче не розуміє, Агата, силкуючись упевнено посміхнутися. Проте Буба не дозволила себе ошукати.
— Проте не кожен приходить до ліцею із заплаканими очима…
— Бо не в кожного вдома пекло, — стенула плечима Агата, розглядаючи свої поношені черевики.
— Пекло? То в тебе теж пекло? — здивувалася Буба, розуміючи, що з Агатою її об’єднує не лише любов до пончиків із кремом.
— Атож. Тільки дещо інше.
Дзвоник завжди лунає в найменш відповідний момент, — подумала Буба, побачивши, з яким поспіхом Агата зістрибує з підвіконня.
— Поговоримо про це іншим разом, — пообіцяла Агата, проте Буба була певна, що це була найостанніша річ, про яку її подружка хотіла б поговорити.
Мілош стояв перед школою, вдивляючись в небо. Певне, він бачив не лише хмари, бо коли Буба повільно наближалася до хлопця, той витяг руки з кишень і зробив розумне обличчя, наскільки це можливо в шістнадцять років.
— Ластівок видивляєшся? — Буба зупинилася біля зосередженого Мілоша.
— Ти теж ластівка, але одна ластівка весни не приносить, — озвався він.
— Що ж, то я полетіла додому, — набурмосилася Буба, і Мілошеве обличчя негайно набуло звичайного вигляду.
— Не кажи так! Відучора я став членом орнітологічного гуртка й готуюся написати доповідь про горобців. І тепер перевіряю, наскільки це актуальна тема. Скажу тобі от що: горобців на пальцях можна перелічити. Може, вони трапляються так рідко, що доведеться йти до зоопарку?
У цю хвилину ціла хмара сірих непоказних пташок з голосним цвіріньканням прилетіла на шкільний стадіон.
Мілош глянув на Бубу, як на добру чарівницю.
— Оце-то так! — захоплено прошепотів він. — Я навіть оком змигнути не встиг, а тут маєш — ціла зграя. Ти мене врятувала, тепер не доведеться покидати гурток, тож я тобі винен, щонайменше піцу.
І Мілош знову глянув на Бубу. Цього разу так, ніби вона була єдиним екземпляром райського птаха, від якого залежить щастя орнітолога-початківця.