Буремні дев'яності
Шрифт:
Всі співчутливо засміялись.
— Тепер життя на приїсках вже не таке тяжке,—зауважив Білл Фогарті. — І диліжанси ходять, і фургони безперебійно підвозять продовольство. Вода подешевшала — вісім пенсів за галон, хоч знову починається нестача, бо кожен божий день з’їжджається стільки люду! Є й пасовиська тут поблизу. Дік Лайонс пригнав на цьому тижні цілу череду волів, так що буде в нас свіже м’ясце, принаймні хоч кілька тижнів.
— Зимою тут найкращий клімат у світі, місіс Брайрлі, — підбадьорливо докинув Крупинка.
— Просто рай земний цей Кулгарді, —
— А які чутки з Хеннана? — спитав Олф. — На сході подейкують, що саме Хеннан перевершить усі інші приїски.
— Брехня це, ось що я тобі скажу, — скипів Білл Фогарті. — Далеко Хеннану до Кулгарді.
— Що ти мелеш, Білле! — перебив його Джонс Крупинка. — Дік Іган знайшов таку жилу в Крезі, що Бейлі може тільки облизатись.
— А в Марітані на глибині дев’яти футів відкрито такі розсипища, яких я в житті не бачив, — додав Білл Єгосафат.
— По-моєму, Курналпі [12] має не менше шансів посісти перше місце, ніж приїск Хеннан, — втрутився Дінні. — Знайомі хлопці взяли там минулого тижня дві тисячі унцій, а Міккі повернувся з двома самородками, кожен по вісімдесят чотири унції. Він каже, що старий Моліне підчепив там «камінчик» на дев’яносто вісім унцій.
— Про розсипне нам нічого говорити, — вперто стояв на своєму Білл Фогарті. — Щоб жило ціле місто, потрібне рудне золото, як тут, на руднику Бейлі. От згадаєш мої слова, Олафе, Кулгарді стане столицею приїсків. Ще б пак, днями розкопали жилу у мене на задвірку.
12
Курналпі (Kurnalpi) — старательське місто на схід від Кулгарді (розсипище знайдене в 1894 році), нині покинуте (прим. скан).
— Овва! — в очах Олфа спалахнули неспокійні вогники. — Тепер ти розумієш, Лоро, чому я не міг не приїхати? Життя тут таке цікаве!
— Справді? — півголосом промовила Лора. Погляд її блакитно-сірих очей ковзнув по стінах з гофрованого припорошеного заліза і по великій, схожій на сарай, порожній кімнаті з лавами та кількома стільцями круг довгого ряду накритих столів.
— А як Моррі, поталанило йому? — спитав Олф, оглядаючи знайомі обличчя й дивуючись, що серед них немає гордовитого обличчя Морріса Гауга.
— Та не можна сказати, щоб дуже, — відповів Дінні. Зараз він у Хеннані з Фріско та ще двома хлопцями. Не приїздив сюди вже місяців зо три.
— Що? — Олф навіть підскочив. — Але ж ми привезли з собою місіс Гауг! Вона сподівалась зустріти його тут. Написала йому заздалегідь, що їде.
— І тепер, бідненька, мабуть, не знає, що й робити! — вигукнула місіс Брайрлі. — Збігай за нею, Олфе, приведи сюди.
Олф негайно підвівся з-за столу, а з ним і Дінні. Та Олфа на порозі затримав інженер з «Леді Лори». Дінні вийшов сам і побачив, що місіс Гауг сидить біля диліжанса серед торб та пакунків на своєму бляшаному сундучку.
Коней було випряжено, і люди,
— Ні, дякую. Я чекаю свого чоловіка.
Коли вона побачила Дінні, обличчя її заясніло.
— Містер Квін, — вигукнула вона, — а де ж Морріс?
— Розумієте, мем, — лагідно відповів Дінні, — він зараз у Хеннані — це за тридцять миль звідси.
— О господи! — жалібно скрикнула місіс Гауг, і в очах у неї забриніли сльози. — Що ж мені робити?
Олф закінчив розмову з інженером і підійшов до них.
— Ходімте в готель, побудете з нами, — сказав він весело. — Лора вас кличе до себе.
Місіс Гауг зібрала свої пожитки: два саквояжі, напхані книжками, одягом та різними жіночими дрібничками. Паперовий мішечок з виноградом, який вона так старанно оберігала всю дорогу, розірвався — виноград упав у пісок.
— Виноград розкис, і я теж! —з гіркотою вигукнула вона, силкуючись посміхнутись.
— Нічого, нічого, — Олф підняв гроно й струсив з нього пісок. Він знав, що цей рідкісний гостинець призначався Моррісу. — Та ви не сумуйте. Ми дамо знати Моррі, і він через день-два буде тут, а то й раніше.
— Будьте такі ласкаві! — сказала місіс Гауг, глибоко зітхнувши й тамуючи сльози. Дінні, накульгуючи, пішов до готелю, завдавши собі на плечі її бляшаний сундучок.
Місіс Гауг не така гарненька, як місіс Олф Брайрлі, дійшли єдиної думки чоловіки біля пошти, проводжаючи очима Саллі до готелю Фогарті. Вона їм здалася просто маленькою жіночкою в чорному, чимось дуже засмученою, з карими очима й розкуйовдженим волоссям, що пасмами стирчало в усі боки з-під солом’яного капелюшка, обв’язаного червоно-жовтим шарфом; але в її ході, в тому, як вона ступала ніжкою на пісок та хибкий гравій, було щось таке, що притягало їхню увагу.
Дружина Олфа нагадувала білого метелика, що випадково залетів у табір і невдовзі знову полетить геть. А по Саллі одразу було видно, що вона тут своя. Ця уже скорше була з породи тих коричневих метеликів, що набирають забарвлення деревної кори і в літніх сутінках кружляють над полум’ям свічок та гасових ліхтарів у наметах старателів.
Олф картав себе за те, що, схвильований зустріччю, яку товариші влаштували йому та його дружині, забув про місіс Гауг. Він почував себе відповідальним за приїзд Саллі на приїск, хоча й пробував відрадити її. коли вона вперше сказала йому, що збирається поїхати до Морріса. Але потім і Лорі закортіло поїхати, і він зрадів, що в таборі буде ще одна жінка, з якою його дружина зможе подружити. Лорі буде веселіше! Та коли Марі Робійяр і собі намислила поїхати з ними, його почало турбувати, як же вона й місіс Гауг житимуть тут, коли Роббі й Морріс не зможуть дати їм хоча б того комфорту, яким він сподівався оточити Лору.