Буремні дев'яності
Шрифт:
— Гей, Фріско, — безладно заторохтів він, — а знаєте, що в Бардоці вбито людину? Хлопці розповідали в матінки Баггінс. Вони провадили розвідку вздовж дороги на Сор-Фут. Та бачать — діло пусте: поживитися зовсім нічим. Повернули назад і йдуть; вирішили пошукати в чагарях за вісім миль від Бардока і раптом бачать — якийсь тип прикипів до землі, мов божевільний. Вони подумали: мабуть, знайшов щось путяще, а другого ранку пішли подивитись. А там мертвяк, ще й засунутий головою у яму, яку він сам же й викопав!
Навколо вогнища загомоніли, почулася лайка. Правду сказав Педді
Досі ніхто ще не чув про вбивства на приїсках. Тому ця звістка всіх приголомшила й стривожила. Підривався неписаний закон, від дотримання якого залежало їхнє життя — вірність товаришева.
— Якщо не вірите мені, підіть спитайте тих хлопців, — ображено зарепетував Педді. — Вони зупинились біля опріснювача.
— А кого вбито?
— А вбивцю зловили?
Педді закидали десятками запитань. Та він нічого не знав, крім того, що труп було страшенно спотворено, його ніхто не зміг розпізнати і що старателі з Бардока розшукують чоловіка, якого вони підозрюють у злочині.
Сем і Тупе Кайло підвелися з своїх місць біля вогнища, попідсмикували штани й пішли самі побалакати з хлопцями, на яких посилався Педді! Фріско та Янкі подалися слідом за ними, а Педді, не перестаючи торохтіти, підтюпцем біг збоку.
Все правда, сказав Фріско наступного ранку Моррісу. Вперше в своєму житті Педді не збрехав. На пошуки вбивці вислано солдат. Вони прочісують околиці. Але Айк Магфорд запевняє, що нема ніякої можливості встановити ні особу забитого, ні того, хто вчинив цей злочин.
Кожного вечора Морріс ішов до опріснювача й разом із сотнями інших вистоював у черзі галон, а подеколи й півгалона води. Її мусило вистачити на все. Після тієї благословенної зливи, ще навесні, не випало більше жодної краплі дощу, і з настанням спеки кожного охоплював страх перед загрозою посухи.
З Кулгарді їздили по воду до опріснювачів на солоному озері біля Хеннана й везли її майже тридцять миль повозками та на верблюдах. У таборах ощадливо використовували кожну краплину: сполоснувши обличчя та руки, люди в тій самій воді мили посуд і прали білизну. Вода взагалі була розкішшю, а для більшості старателів, яких ледь годували їхні ділянки навколо Хеннана, — просто майже недоступною. Коли поширилась чутка, що власники опріснювачів збираються підвищити ціну на воду, це викликало загальне обурення.
Того вечора Морріс забарився й пізніше налагодився йти до опріснювача, коли Фріско раптом підійшов до його намету без звичайних своїх вихилясів та жартів.
— За воду заварюється каша, Моррі, — сказав він дуже серйозно. — Макдональд вже править не шість пенсів, а шилінг за галон. Хлопці не згодні. Будуть загальні збори.
— Давно б так, — сказав Морріс, підводячись. Він щойно закінчив вечеряти, і Саллі прибирала посуд. — Джеррі Моліф розказував мені днями, що він з напарником дві доби був без води, поки добувся до опріснювача на Пікс-Файнді. За ковток води для коней кожен з них заплатив по два фунти. А загалом це поїння обійшлося їм п’ятнадцять фунтів.
— Досить вже власникам опріснювачів тримати нас за горлянку, — гнівно сказав Фріско. — Пригадуєш наше перше літо тут, у
Здалеку долинав передзвін бляшаних тазів.
Морріс і Фріско пішли й собі на загальні збори.
Коли пізньої ночі Морріс повернувся додому, він розповів, що зібралось понад тисячу чоловік. Всі невмивані, брудні, змарнілі, — давалася взнаки нестача води. Розсипне золото в Хеннані вичерпалось, і старателі перебивалися сяк-так, вперто тримаючись за свої ділянки і сподіваючись спродати їх, коли промисловці нарешті звернуть увагу на цей район.
Рудокопи й старателі прийшли на збори, розгнівані тим, що власники опріснювачів користуються з посухи, щоб утиснути їх ще дужче. Вода належить народу, казали вони, а власники опріснювачів і так мають добрі прибутки за своє обладнання та працю, навіть продаючи її по звичайній ціні.
Власники дрібніших опріснювачів відступилися під тиском зборів і погодились не підтримувати Макдональда. Проте впертий і зажерливий Макдональд, найбагатший і найвпливовіший серед усіх володарів води, наполягав на шилінгу за галон і не хотів рахуватися з думкою зборів.
Наступного дня старателі зробили опудало, написали на ньому «Макдональд» і пронесли по головній вулиці Хеннана та довколишніх таборах, а потім спалили під зневажливі вигуки та прокльони натовпу. Це ще більше розпалило людей. ;Було скликано другі збори, на які прийшло понад півтори тисячі чоловік. Вирішили всім гуртом піти на озеро й самим побалакати з негідником, що хоче спекулювати водою і наживатися на горі старателів.
Макдональд держав крамницю у брезентовому наметі біля озера, від якого залишилось тільки пересохле дно, що виблискувало під палючим промінням сонця товстою кіркою солі. Поруч крамниці стояли опріснювач та баки з водою.
Більшість старателів, розповідав Морріс, сподівались на те, що відверта розмова та енергійно продемонстрована рішучість не платити по шилінгу за галон приведуть до тями старого шкуродера. Але по дорозі до озера кілька ошаленілих ірландців та п’яних гульвіс, у яких чесалися руки затіяти бійку, почали підбурювати натовп, спрямовуючи людський гнів у дуже небезпечне русло. Уже йшли розмови про те, щоб полічити Макдональду ребра й спалити його крамницю.
Сем Маллет, Тупе Кайло, Елі Нанкерроу, Фріско та ще кілька чоловік, які скликали загальні збори, тепер боялись, що не зможуть стримати натовп, якщо Макдональд не послухається розуму.
Коли старателі прийшли на озеро, виявилось, що Макдональд втік у Кулгарді. Прикажчик, залишений стерегти крамницю, страшенно розгубився й не знав, як йому бути. Фріско, Сем та інші зрозуміли: треба негайно щось зробити, аби не допустити згубного самочинства старателів. Деякі навіжені уже замірялись підпалити крамницю й розбити перегінний куб.