Чарлі і шоколадна фабрика
Шрифт:
Але я ще не сказав вам про одне лихо, що мучило малого шоколадолюба Чарлі понад усе. Воно докучало йому набагато більше, ніж якесь там споглядання шоколадних плиток у вітринах крамниць чи поїдання іншими дітьми шоколадних цукерок просто перед його носом.
Гіршої муки годі було уявити:
У цьому місті, майже біля самої хатинки, де мешкав Чарлі, стояла ВЕЛИЧЕЗНА ШОКОЛАДНА ФАБРИКА!
Ви собі уявіть!
І то була не якась там звичайна шоколадна фабрика. То була найбільша й найвідоміша в цілому світі фабрика! Називалася вона «ВОНКА», а власником її
Двічі на день, ідучи до школи й повертаючись додому, малий Чарлі Бакет мусив проминати фабричну браму. І щоразу він дуже-дуже сповільнював крок, задирав носа й на повні груди вдихав цей неповторний шоколадний запах, що огортав його звідусіль.
Ох, як же йому подобався цей запах!
І як же він прагнув потрапити на фабрику й побачити, що ж там усередині.
Вечорами, досьорбавши водянистий капусняк, Чарлі завжди заходив у кімнатку до дідусів і бабусь, щоб послухати їхні розповіді, а потім побажати їм на добраніч.
Усі старенькі мали за дев’яносто років. Були вони зморщені, мов сухі сливи, й худі, мов кістяки. Удень вони, від холоду понатягавши на голови нічні ковпаки, тулилися в ліжку, по двоє з кожного кінця, і з нудьги дрімали. Та варто їм було почути, що відчиняються двері й лунає онуків голос: «Добрий вечір, дідуню Джо й бабусю Джозефіно, дідусю Джордж і бабуню Джорджино», — як усі четверо хутенько сідали на ліжку, їхні старі зморшкуваті лиця спалахували радісними усмішками — і починалася розмова.
Вони любили цього хлопчика. Чарлі був їхньою єдиною в житті радістю і вони цілісінькими днями чекали його вечірніх відвідин. Незрідка заходили й батьки Чарлі, ставали біля дверей і теж слухали розповіді стареньких. Отак щовечора на півгодини ця кімната сповнювалася щастям, а родина забувала про голод і холод.
Якось увечері, коли Чарлі зайшов до дідусів з бабусями, він запитав:
— А чи справді шоколадна фабрика «Вонка» найбільша в світі?
— Чи справді? — здивувалися водночас усі четверо. — Аякже! Святий Боже, невже ти не знаєш? Та вона в п’ятдесят разів більша за будь-яку іншу фабрику!
— А чи справді містер Віллі Вонка найуміліший на світі виробник шоколаду?
— Любий хлопчику, — сказав дідунь Джо, вмощуючись на подушці вище, — та світ не бачив такого дивовижного, фантастичного, неймовірного виробника шоколаду, як містер Віллі Вонка! Я гадав, що всі це знають!
— Я знаю, дідуню Джо, що він відомий, і знаю, що він дуже вмілий...
— Умілий? — вигукнув старенький. — Це не те слово! Він просто чарівник! Він робить з шоколадом усе — усе, що забажає! Правда ж, дорогенькі?
Старенькі
— Щира правда. Правдивіше не буває.
А дідунь Джо додав:
— Ти хочеш сказати, що я не розповідав тобі про містера Віллі Вонку та його фабрику?
— Ніколи, — відповів малий Чарлі.
— О Господи всемогутній! Не знаю, що це зі мною сталося!
— Дідуню Джо, то, може, розкажете зараз?
— А чому ж ні? Сідай отут на ліжку й уважно слухай.
Дідунь Джо був з усіх чотирьох найстарший. Мав дев’яносто шість з гаком, а це дуже похилий вік. Як і всі старезні люди, він був слабий та кволий і цілий день майже не розмовляв.
Зате вечорами, коли в кімнату заходив любий онук, дідунь якимось дивом ніби знову молодшав. Утома й кволість його покидали, він ставав веселий і енергійний, мов юнак.
— Ой, що то за людина, містер Віллі Вонка! — вигукнув дідунь Джо. — Чи знаєш ти, скажімо, що він сам винайшов понад двісті нових сортів шоколадних цукерок, кожен вид з інакшою начинкою, кожен солодший і смачніший за вироби усіх інших кондитерських фабрик!
— Свята правда! — підтвердила бабуся Джозефіна. — А ще він розсилає їх у всі кінці світу! Це ж так, дідуню Джо?
— Так, дорогенька, так. І всім королям та президентам світу. Але він виробляє не тільки шоколадні цукерки. Де там! Він має про запас деякі просто фантастичні винаходи, цей містер Віллі Вонка! Чи знаєш ти, що він придумав, як виготовляти шоколадне морозиво, щоб воно годинами не тануло без холодильника? Влітку його можна цілий ранок протримати на сонці — і воно не потече!
— Та це ж неможливо! — витріщився на дідуня Чарлі.
— Авжеж, неможливо! — вигукнув дідунь Джо. — Це просто безглуздя! Але містер Віллі Вонка це зробив!
— Саме так! — погодилися всі інші, киваючи головами. — Містер Вонка це зробив.
— Окрім того, — вів далі дідунь Джо, говорячи тепер дуже повільно, щоб Чарлі не проґавив ані слова, — пан Віллі Вонка вміє виготовляти зефір, що має смак фіалок, і чудові карамельки, які, поки їх смокчеш, кожні десять секунд міняють колір, і малесенькі пір’їсті льодянички, які смачненько тануть, щойно торкнешся до них губами. Він може зробити жуйку, яка ніколи не втрачає смаку, і цукеркові кульки, які можна роздути до неймовірних розмірів, а тоді проштрикнути шпилькою і проковтнути. А ще він володіє таємним методом виготовлення гарненьких синичих яєчок у чорну цяточку. Коли покласти таке яєчко в рот, то воно поволі меншає, аж раптом щезає цілком, а на кінчику язика залишається крихітне й рожеве цукрове пташеня.
Дідунь Джо стих і поволі провів кінчиком язика по губах. — Ото тільки подумаєш про таке, і вже тече слина, — додав він.
— У мене теж, — зізнався малий Чарлі. — Але прошу вас, далі.
Батьки Чарлі, пан і пані Бакети, під час розмови тихенько зайшли до кімнати і стояли тепер, слухаючи, біля дверей.
— А розкажи Чарлі про божевільного індійського принца, — запропонувала бабуся Джозефіна. — Йому цікаво буде почути.
— Маєш на увазі принца Пондівішну? — перепитав дідунь Джо й захихотів.