Циганка
Шрифт:
«Чого ви тут?» - питаю. «В нас, - кажуть, - отвєти в задачнику вирвані, так оце хочемо побачити Галю та попросити». Постидив я їх, покивав головою та й пішов. Отаке стало на світі діятись, - зітхнув він, - бере баба над козаком гору. А моду яку вже заводять, - почав він знову, - чоломкаються за ручку з дівчатами, та ще не як-небудь - на «ви».
– Та воно, як казати правду, то неловко й так, як ото роблять наші «стрільці», - обізвався Макар.
– Дівчата щебечуть до їх привітно та любо, а вони, лобурня, як одвезуть що-небудь, то за них зчервонієш.
– Ні, нема правди на світі, - казав, розбуваючись, своєї Яків.
– Аж
– спитав він Грицька.
Грицько почухав голову й перемовчав. Розбувшись, Яків виліз на піч, мовчки вийняв з кишені скручену в дудку маленьку книжечку й кинув Грицькові.
– Читай, батьку!
– промовив він і став гріти спину коло комину.
Хлопці кинулись до книжки.
– Це, братця, така книжка, що не було її другої й не буде!
– категорично одрубав Яків.
– Наша, козацька книжка!
– Та вона, либонь, і написана по-нашому, по-козацькому!
– промовив хтось, прочитавши через плече кілька рядків.
– Це «Катерина»!.. Ой ловка ж, ловка!
– зашуміли деякі.
– Цить!
– скомандував Макар.
– Хто знає - наперед не кажи!
З комина зняли лампу й поставили посеред черені. Спершись на лікті, Грицько почав читати. Кругом його збилися в білих сорочках хлопці. По стінах, на стелі й на комині розкидались патлаті тіні. Все замовкло, тільки струмочком буркотав рівний Грицьків голос, та знизу під піччю розспівався цвіркун.
Щодалі читав Грицько, ставало все тихіше й тихіше. Тільки чиєсь дихання розгоралося й палило зблизьку, як полум'ям, Грицькові щоку та з другого боку стукало у когось під полотняною сорочкою серце. Щось почало чмихати і сопти.
Візьми, боже, мою душу, А ти, вода, - тіло... Шубовсть в воду... попід льодом. Геть загуркотіло, -дочитував Грицько поему. Піхтір швидко одвернувся в куток, уткнувся в якесь ганчір'я головою й заревів на всю піч. У всіх очі потьмарились, у деяких бриніли сльози. Читання припинилось. Кинулись до Піхтіра, сміялися стиха.
– Чого ревеш, дурний Піхтіряко, - казали йому, зводячи його голову, - бач, який він у нас тонкослізний!
– Не лізьте до мене, одчепіться од мене!
– схлипуючи, казав Піхтір і ховав у рядно своє червоне, заплакане, в пилу і в патьоках лице...
В селі давно вже всі спали. Крикнув десь півень. По всіх хатах було темно, тільки в Титарчихи довго блимав ще маленький огник на печі.
Перший раз засиділись хлопці до півнів.
Прокидаючись, ще в постелі, кожного ранку Грицько завжди перш за все почував, що в його житті є щось світле та радісне. Коли він увіходив у клас і не бачив її між школярами, йому зразу починало здаватися, що немов хтось невідомий прикручує світло, і кругом ставало нудно, сіро, навіть темніше, ніж було перше. Тільки ж Галя з'являлася на дверях - таємничий ліхтар піднімався знову, і робилося в класі ясно й радісно. Признаватися Галі Грицько не поспішався і не намагався напевне довідатися, хто їй більш до вподоби, - чи він, чи, може, Андрій. Зустрічатися з нею зблизька став він рідше. Коли зіходилися вони й починали розмовляти, - звичайно, більш за школярські справи - вона тоді здавалася Грицькові давньою Галею, бідовою
Не з Макаром, що не зрозуміє його й підійме на глум, і не з Яковом, суворим філософом і стоїком, що зразу визнає це за зраду товариству й осудить його.
Вибір його скоро спинився на Піхтіреві: він завжди у всьому йме йому віри; хай не зрозуміє, хай здивується, - зате прийме близько до серця його справу.
І він постановив усе розказати Піхтіреві.
Одного дня, коли надворі почала вже показуватися з-під торішнього листу та сухого бадилля зелена травиця, Грицько з Піхтірем, як тільки розвиднілось, були в класі. Крім їх, там ще не було нікого. Поговоривши про всякі шкільні справи, хлопці на який час замовкли. Грицько присунувся ближче до Піхтіра, глянув йому в вічі й тихо сказав:
– Слухай, Піхтір, я маю щось тобі сказати.
Піхтір насторожився.
– Тільки ж ти нікому не скажеш?
– спитав Грицько, серйозно дивлячись на Піхтіра.
– Нікому в світі!
– гаряче одповів той, почуваючи, що зараз дізнається про щось дуже цікаве.
– Забожись!
Піхтір мовчки написав пальцем на лавці хрест і поцілував.
– Ну так знай же: я люблю Галю!
Очі Піхтіреві широко розкрилися, і він з дива аж присів.
– Та брешеш?
– придушеним шепотінням всилу вимовив він.
Грицько в свою чергу написав пальцем хрест і поцілував. Піхтір сів на лавці й задумався.
– Ну що ж - і вона тебе?
– не дивлячись Грицькові в вічі, трохи згодом смутно промовив Піхтір.
– Не знаю... хто її знає... Ти ж знаєш, що коло неї Андрій...
В коридорі застукали чобітьми, і в клас почали вже сходитись школярі. Грицько з Піхтірем замовкли. Скоро клас, немов бджолами, гудів школярами. Прийшла Галя. Піхтір ходив по класу неуважний і замислений; не звернув навіть уваги тоді, коли один з хлопців змазав його по лиці класною губкою. Підійшов до Галі, що сиділа за книжкою на лавці, боком став до неї і спідлоба дивився на неї довго і серйозно.
«І що він, що він знайшов у їй!
– думав Піхтір.
– Смаглява, як циганка, очі як у відьми, учиться на тройках, навіть є двойки - що ж тут могло причарувати Грицька? Що могло збити його з розуму, що він не побоявся острамитися перед самим собою, перед товариством і признатися, що баба взяла над ним верх!» І перший раз повірив Піхтір у велику силу жіночих чар. Щодо його, до Піхтіра, то він зовсім не розуміє їх і знає, що вони не подолають його, а коли забрали вони силу над Грицьком, над самим Бульбою, то, значить, є вони, прокляті, на світі!
Довго дивився Піхтір на Галю з одного боку, потім переступив, став дивитися з другого. Став пильно придивлятися на всі риси лиця: все у неї було просте звичайне, як і в інших дівчат. Піхтір знизав тільки плечима.
– Чого це ти, Василечку, так придивляєшся до мене? Чи, може, закохався?
– спитала Галя.
Піхтіра немов хто вколов голкою. Він одвернувся, плюнув з обуренням.
– Який ти сердитий, Василю! А я ж все-таки тебе люблю!
– На!
– промовив Піхтір і, здержуючись, бухнув Галю межи плечі.