Диваки
Шрифт:
— Не чули, — призналися учні.
— О-о, це дуже цікава рослина. Про неї в Карпатах багато легенд ходить. Раніше, було, жоден юнак-гуцул не посватається до дівчини, доки не зірве й не подарує їй квітки едельвейса, або як там називають його — шовкова косиця, чи звіздочка.
Учні з’юрмилися навколо Валентини Михайлівни, пильно розглядали чарівну квітку едельвейса.
Потім учителька показала кримський і кавказький гербарії. І там було багато незвичайних рослин, яких досі ніхто з шестикласників не бачив: кримська фіалка, пахучий сизий полин, стебельце бамбука із сочинського ботанічного саду, гілочка самшиту — дерева, міцного, наче залізо, і важкого, мов камінь.
Валентина Михайлівна знову відкрила чемодан, взяла звідти картонну коробку.
— А це мінерали. Пам’ять про мої мандри в Карпатах. А ще є в мене гуцульські вишивки й дерев’яні вироби. Он на стіні портрет Шевченка в різьбленій рамці. Її зробив народний митець з Буковини.
— І це якийсь карпатський мінерал? — ткнув пальцем Віктор плескатий камінець у коробці.
— Ні,— засміялася вчителька, — то вже тутешній. Подивіться, може, хто впізнає його, — і подала учням.
Вони розглядали камінець, дивувалися, чим він цікавий, — таких валяється у їхньому селі скільки завгодно.
Лише Микола скоріше догадався, ніж упізнав, що то за "мінерал". Камінець опік йому руку, і він, потримавши його мить, тицьнув Сашкові. Відчув: обличчя запалало. Щоб не
Коли "мінерал" пройшов через руки всіх учнів, Валентина Михайлівна поклала його на стіл.
Як уже нагостювалися в учительки, стали збиратися додому.
Раптом Валентина Михайлівна щось згадала.
— Стривайте! — зупинила школярів.
Потім підійшла до етажерки, взяла книжку.
— Недавно я купила чудову повість Олеся Донченка "Лісничиха". Можу дати вам почитати, — простягнула Валентина Михайлівна книжку Олі.
— Хе, почала вже до неї підбирати ключа, — шепнув Сашко другові, злегка штовхнувши його ліктем.
Микола ж, мовби й не до нього, був якийсь розгублений, все чомусь поривався до дверей.
Учителька провела їх аж за ворота, попрощалась і повернулася до себе в кімнату. Сховала в чемодан гербарії.
Коли це — зирк на стіл: немає плескатого камінця.
Де ж він? Може, в шухляду поклала?
Висунула шухляду, одну, другу… Дивина! Куди міг подітися?..
Задумано підступила до вікна, подивилась услід школярам.
Вони з веселим гомоном ішли понад річкою. Спереду дівчата, за ними хлопці.
Враз Микола Петренко відстав од юрби і щось кинув з усієї сили у воду. Не встигло в річці булькнути, як він зірвався з місця і побіг доганяти однокласників.
Валентина Михайлівна тихенько засміялась і широко розчинила вікно.
В кімнату війнув весняний свіжий вітерець, долинули дитячі голоси.