Диво
Шрифт:
Тільки Сивооку, хоч найбільше спричинився до цього свята, було байдуже до всього. Навіть із Гюргієм зустрівся випадком, нічого не розпитував, ні про що не розповідав, - утікав до Ярослави, до свого безжурного блукання.
Не було сонцевороту на стінах собору, але був він у душах цих двох, буйний, нестримний, повний захвату й знади сонцево-рот, що поєднав у собі весну й осінь, зиму й літо, всі пори року, всі барви, голоси, згуки. Безжурні й безтрнвожні жили вони, мовби лишилися тільки вдвох на цілій землі, не існувало для них нічого поза ними самими,
Але той самий Міщило, який з невідомих міркувань звів їх докупи, знову ж таки невідомо навіщо спробував розлякати їх тоді, коли вже все було немарне.
Він прийшов до Сивоока в його хижу, розбудив того, не дав опам'ятатися, сказав:
– Ховай дівчину, бо за нею полює боярин Ситник.
– Звідки тобі відомо?
– схопився Сивоок.
– Кажу й знаю. Вчора довідався він про неї.
– Яке йому діло?
– Цього не відаю. Попередив тебе, а там як знаєш. На все воля божа.
– Хвала, - мабуть, уперше в житті спробував бути привітним з Міщилом.
Сивоок сів, обхопив голову, стривожено думав. Ситника не лякався, нічого на світі не боявся ніколи, а нині й поготів, але пересторога Міщилова викликала стривоженість у серці, відігнати якої не міг. Чом би мав зловісний нічний боярин полювати за Ярославою? Може, щоб дошкулити йому, Сивооку? Тоді звідки відомо йому все? Як довідався про Ярославу і про те, де вона і як? Запитання без відповідей. А що, коли справді Ярославі загрожує небезпека?… Він побіг на другий кінець Києва, де Ярослава винаймала собі хатинку. Боявся, що не застане. Бо коли Ситник довідався про когось, що той у Києві, то чом би не знав і в якій той хижі переховується? Видно, ще не встиг дізнатися. Ярослава була вдома, ніщо не видавало в ній стривоженості, мабуть, не дійшли ще до неї загрозливі вісті. Що ж, так ліпше. І не дійдуть. Він взяв її за руки, сказав:
– Ходімо.
– Куди?
– Світ за очі!
– А що з собою брати?
– засміялася вона.
– Не треба нічого.
– Гаразд. Ходімо.
Вони справді вийшли як стояли. А дорога ж була далека - стелилася у віки. Та в своїй безтурботності обоє не відали того. Не відали навіть тоді, коли попереду в вузькій вуличці забачили трьох. Відважно йшли їм назустріч. Сивоок упізнав між тих трьох Ситника. Мабуть, знала його і Ярослава, бо сполотніла, стала першою. Ситник з двома поплічниками підбігцем кинувся на здобич.
– Утікай!
– хрипко сказав Сивоок.
– 3 Києва!
– А ти?
– Утікай!
– повторив він і пішов на тих трьох.
Троє вже були коло нього. Видно, не велено їм вживати зброю, бо Ситник тільки стискав наголів'я меча, а його два прислужники вчепилися Сивоокові за руки.
– Утікай!
– ще раз гукнув Сивоок і озирнувся, щоб побачити, чи послухала його Ярослава; та її не треба було підганяти, видно, знала, що не за ним ідуть, а за нею, недарма ж тоді казала, що втекла з Новгорода. Щось таїлося тут
Вона вже добігала до закруту вулички, востаннє озирнулася - мабуть, певна була, що не загрожує йому ніщо, а їй грозило щось страшне, бо втікала щодуху; Сивоок глянув на її обличчя, йому належали ті сірі очі, розхилені губи, ота вигиниста постать, він увібрав її всю, запам'ятав назавжди, навіки. А Ситник, переконавшись, що не зрушать його дурні з місця, поки триматимуть Сивоока, вихопив з піхов меча, вдарив художника ззаду по шиї, коли той дивився услід Ярославі, гукнув відчаєно своїм:
– Рубайте!
Ті відпустили Сивоокові руки; він знетямлено вхопився за рану на шиї, а вони хапливо видобули мечі, пронизали його з двох боків, ще, ще. Він упав на землю. Пітьма напливала на нього, сяйнули ще крізь пітьму сірі Ярославині очі, потім долинув до нього з далекої далечі тяжкий схлип маленького хлопчика на темному задощеному шляху - і вмер той хлопчик у великому, могутньому чоловікові, невтомне й палке серце якого втишилося навіки…
В ніч перед великими урочистостями князь Ярослав однаково вибрав час, щоб прийняти в гридниці Ситника, спитав, ще той тільки з'явився на порозі:
– Де дочка?
– Ситник м'явся.- Де? Питаю.
– Утекла.
– В Новгороді втекла, тут утекла.
– Сивоок…
– Що Сивоок?
– Поміг їй.
– Де він?
– Ситник знов м'явся.- Кажи!
– Нема його.
– Відаєш, що мовиш?
– Так вийшло. Веління твоє, князю, було: всякого, хто…
– Убили Сивоока?
– тихо спитав боярина князь, підходячи впритул.
– Ага, так.
Ярослав одійшов у темний куток, довго мовчав, потім сказав коротко, жорстоко:
– Підеш у поруб.
Ситник розтулив був губи, щоб мовити своє: «Ага, так», але вчасно схаменувся, впав на коліна.
– Князю! Служив тобі вірою і правдою… В поруб, у холод, у мокрість…
Мовби випрошував місця сухішого. Князь глянув на нього з огидою. Аж тепер зрозумів свою княгиню в її відразі до пітня-вого боярина. Гидкий у всьому. Вірний, як пес, але позбавлений розуму, навіть собачого.
– Щоб не страждав у холоднечі, велю потяти тебе мечами ще до настання зими одразу по святах, - сказав і ляснув двічі в долоні. Відчинилися двері з другого боку гридниці, вскочило два отроки. Ярослав показав на Ситника:
– Взяти!
Коли боярина повели, князь узяв трисвічник, потримав його, поставив, узяв тільки одну свічку, мов спокутник, тихо пішов по довгих заплутаних палацових переходах, відшукав кімнату Пан-телія, розбудив того, не даючи оговтатися, звелів:
– Наготуй пергамен і писало.
– Світла мало, князю.
– Досить з тебе. Перепишеш завтра. Готовий? Пиши так:
«Заложи же Ярослав град великий, у него же града суть врата златые, заложи же и церковь святыя Софии». А той пергамен, де значиться про Сивоока, щоб вилучив.