Диво

Загребельный Павел Архипович

ѕ Ви мене…- почав він, але знов не докінчив.

–  Налякала?
– засміялася художниця.

–  Ні,- він нарешті наважився,- здивували.

–  Ото,- вона, здається, зраділа,- вас здивувати не так легко.

–  Чому ви так вирішили?

–  А я знаю про вас усе. Крім імені.

–  Отава,- сказав він.- Ви ж чули там, у кафе.

–  А ім'я?

–  Досить і Отави. Звіть, як усі.

–  Мене звуть Тая, тобто Таїса. Наче попівну. А батькз мій-металіст. Ще.й зараз-на заводі. А в дочки-так смішне ім'я.

Вона непомітно втягувала його в розмову на теми, яких він завжди уникав, вважаючи їх дріб'язковими і не вартими уваги.

Сам собі дивуючись, Отава заперечив:

–  Чому ж смішне? А от мене, наприклад, батько назвав Борисом. Ви, мабуть, не знаєте походження цього імені. Воно йде від слов'янського-Богорис. Певно, мій батько хотів, щоб у мені були якісь риси бога. Але, як бачите, помилився. Вроди не маю, привабливості - теж.

–  Чому ви вважаєте, що боги повинні бути неодмінно вродливі?

–  Такими їх малювали. Починаючи від стародавніх греків.

–  Грецькії боги не вродливі-вони зжіночені, солодкаві.

–  Вам до вподоби вавілонські бикочоловіки?

–  Не треба про це,- попросила вона, глибше забираючись йому під лікоть теплою долонею.- Якщо вам не хочеться зі мною говорити, давайте лише помовчимо. А якщо й мовчати неприємно, скажіть.

Вона забрала свою руку від нього, йшла тепер поряд, пальтечко тьмаво біліло в темряві.

–  І взагалі не треба нічого. Ви зараз почнете дякувати мені за добре серце, скажете, що ніколи не забудете, як кинулася в ніч слідом за вами, по суті, абсолютно незнайомим чоловіком, як гналася за вами тільки для того, щоб… Але не будемо про це…

–  Звідки ви все знаєте?-щиро здивувався Отава.-Це просто якийсь містицизм.

–  Я все знаю,- вона засміялася десь на відстані, і Отава уявив, як вигинаються її лукаві уста, і йому вперше в житті стало страшно від близькості жінки.

«Треба її прогнати»,- подумав він зненацька, намагаючись відтіснити кудись у найдальший куток пам'яті те, що відбулося перед цим. І ще подумав: «Яке вона має право отак вриватися в моє життя, все ставити шкереберть, ламати всі мої плани, головне ж - ламати мій характер, бо він уже зламаний назавжди одним тільки її вчинком. А що ж буде далі?»

–  Ви думаєте про те, чи не краще мене прогнати від себе?
– спитала вона його, ще далі відходячи на край доріжки.- Скажіть - і я повернуся до того товариства, яке… там. Я не звикла будь-кому заважати. Сама теж не люблю, коли мені заважають.

Він спромігся приховати новий вибух здивування її неймовірним даром читати думки і спробував звести все до жарту:

–  Хай уже мої товариші догризають там вашу подругу.

–  А її не дуже й угризуть. Вона колись займалася гімнастикою. Завжди зуміє вислизнути.

–  Велике вміння - вислизати,- промовив Отава так, аби лиш сказати що-небудь.

Далі йшли мовчки. Дорога бралася в гори. Вона лягала на темну землю розгонистими закрутами, розсовуючи в боки кущі, дерева і навіть будинки, це було типове шосе для машин, щоб полегшити їм підйом, але для пішоходів воно не надавалося аж ніяк. Замість нормального просування прямо вперед доводилося никати по серпантинах туди й сюди, ті самі дерева, ті самі будинки, ті самі вуличні ліхтарі обходити то знизу, то згори, і якщо для машини з швидкого накладання отаких повільних витків зрештою все ж одержувано висхідний рух, то для людей, надто ж уночі, це видавалося безглуздою блуканиною в пошуках невідомо чого.

Двічі обганяли їх таксі, повні пасажирів. Згодом,у світляній смузі, що її кидав на шосе ліхтар, вони побачили далеко попереду парочку. Стояли посеред

шосе, в найосвітленішому місці і цілувалися. Чи то скороминуща курортна любов, чи, може, справжнє кохання, яке не хоче ждати, не розбирає, де світло, де темно, а то, може, просто вони зовсім юні і заповзялися отак перерахувати своїми поцілунками всі сліди ліхтарів на нічному шосе і йтимуть в гори до самого ранку, бо для таких дорога ніколи не кінчається. І він, Отава, теж міг вигадати щось схоже, наприклад, цілувати Таїсу на кожному новому закруті дороги, цілувати її лукаві уста і мовчати, мовчати. Він завжди боявся жінок через їхню балакучість, їх треба було забалакувати майже до втрати свідомості - лише тоді вони почували себе щасливими. Особливо страждали цим жінки інтелігентні. У них завжди було повно претензій до кожного нового знайомого, взагалі до цілого світу, їм чогось хотілося, вони неодмінно мали залізти тобі в душу, вивідати всі твої думки. Може, він був несправедливий, отак міркуючи про жінок, але вже так воно склалося здавна, і перебороти себе Отава не вмів і не міг.

Коли проходили парочку, закляклу в поцілункові, обоє вдали, ніби нічого не помітили, і далі йшли, мов чужі, кожне по своєму боці шосе, і мовчали вперто й затято, неначе вороги.

–  Пробачте,- перший не втерпів Отава,- я дуже різкий і навіть грубий чоловік.

–  Не турбуйтеся,- сказала з того боку Тая,- я теж далеко не ангел. Коли хочете знати, я навіть жорстока. Може, тому й кинулася за вами в темряву, як остання дурепа. Жодна нормальна жінка ніколи б не побігла. Особливо з так званих ніжних, добрих і ласкавих. Хоч би ви кинулися в море або під колеса першої машини… Але я починаю набивати собі ціну, а це вже зовсім зле… Ліпше мовчати. Скоро вже наш санаторій - і ви звільнитеся від мого надокучливого товариства… Але перед цим я б хотіла вам признатися… цілковите безглуздя, але… Знаєте, в мене зірке око… Навіть зараз у темряві… Хоча темрява - це тільки для невтаємничених, а для художників - це середовище, де народжуються всі барви від сполучення з світлом… Бач, я вже починаю читати вам лекції, перебираючи ваш хліб.

–  Я не читаю лекцій,- сказав Отава.

–  Пробачте. Не знала… То про що я? Ага, про спостережливість… Уявіть собі: поки ви ходили в непрасованих, якихось пожованих штанях і старому светрі, а я теж дотримувала вам стилю і вперто носила штани й светр, викликаючи осуд всіх санаторних дам і респектабельних чоловіків, але робила я це мимоволі, мені здавалося, що я не думаю про вас і не звертаю на вас ніякої уваги. Але ось ви надягаєте костюм, як усі, білу сорочку й краватку і, як усі, десь зникаєте одного вечора, другого, третього… І знов не знаю: цікавість чи що це? Але мені захотілося довідатися, куди й чого ви зникаєте, хоч я розуміла, що це цілковите безглуздя… А потім я побачила це ваше вікно… І стала приходити до нього тоді, коли вас не було ще… Зрозумійте мене: я художниця…

–  Я вас розумію,- сказав Отава,- розумію, бо я теж майже художник…

–  Мені казали, що ви історик…

–  Навіть професор і доктор історичних наук,- майже сердито промовив Отава,- але це чисто формально… Ви ж знаєте, як легко тепер стають і докторами, і професорами…

–  Ви хочете підкреслити, що ви - не ординарний професор і доктор?
– зміненим голосом мовила художниця, мовби шкодуючи за хвилю відвертості, якої вона допустилася з Отавою.

–  Та ні, просто хочу від істориків перекинутися до вас, художників, хоч і знаю, що це, майже неможливо.