ДО ЕР. Вибране

Кіяновська Маріанна

«Ти мовчиш. Чорний віск. Ніч тече попід віями нам…»

Ти мовчиш. Чорний віск. Ніч тече попід віями нам. Атавізм, божевілля: я знову втікатиму в нетрі, Де дерева не ті, де з горіха хтось вилущить храм. Там єдина свіча — нагла смерть для безумної нетлі. Чорні голови наші — сумні, покаянні, лихі. На дровітнях птахи — пустотливі та майже незрячі. На рапірах — впольовані в пущах глухих дітлахи: Хтось сміється, хтось плаче, хтось скаржить про кривди дитячі. Дай долоню свою. Хай наважуся взяти її — Притулити до лона,

гарячого, наче пустеля. Ти мене не чекаєш. А в юних садах солов'ї В узголів'я закоханим зорі перкалеві стелять.

«Закипаю, туга, як глибока криниця…»

Закипаю, туга, як глибока криниця. Панна місячна ходить босоніж по воду. Вже утретє чекаю на тебе. Не спиться. Уявляю свій стогін. Любов, як лошиця, — Норовлива, палка, молода. Насолоду За падіння моє, за шовки мого тіла Ти даси мені знову — п'янку прохолоду. Вічне місто моє. Кров вривається в вілли. В канделябрах свічкам догоряється біло — То ціна насолоди.

«Гортай мою сукню, як книгу: пелюстки і квіти…»

Гортай мою сукню, як книгу: пелюстки і квіти. Важка палітурка плаща захищає від вітру. Усе, що я маю, — це літо у вічності, літо Покладене в нас, наче фарби — на теплу палітру. Хіба ж ти не пан в лабіринтах моїх перетворень? Малюй мене всю, як лиш зміг би мене малювати. І пахне волосся, як свіжий лавандовий корінь, І пальці німіють в притулках рожевої м'яти. Як бути в тобі? Як тебе пережити дощенту? Кохаю тебе, не посмівши тебе захистити… Алегро обіймів і пристрасті свіже крещендо. Гортай мою сукню, як книгу, — пелюстки і квіти…

«Ластівки збираються в дорогу…»

Ластівки збираються в дорогу, Їм у душах відцвіта ромен. Ми вже разом, дякувати Богу, В цьому світі втрачених імен. Ми вже разом. Що мені до виру? Рівновага змушує повзти. Я умру, як єретик, за віру, У якій лиш двоє — я і ти.

«Не я не тобі не сьогодні мовчу…»

Не я не тобі не сьогодні мовчу, Тебе не торкаюсь, тобою не вірю. Так царство небесне ввижається звіру, Що вчиться мистецтва плачу. Спини мене раптом, замовкни й зімни. Із магмою мармур, нага і суплідна… І в душу вривається сурма побідна — Встає Афродіта з піни! Любити як знати, а отже, відкинь Усе, що відкрилось тобі ненароком. Я дихаю в сон, я пірнаю глибоко, Як скинутий вершником кінь.

«Та любов, як тарпан. Тільки іскрами креше душа…»

Та любов, як тарпан. Тільки іскрами креше душа, До мовчання готова, неначе до смерті в двобої. Та любов виростала на свіжих глухих споришах, Бо не сміла чекати на тебе і бути з тобою. Що мені сонцевид? — грані степу прозорі й лихі. Бачу темність свою, що нахрапом звивається в небо. Хронотоп роздоріжжя. Намальовані, наче шляхи, Ті

слова, що я знала, ховаючись, тільки для тебе.

«Торкнусь тебе губами, наче кінь…»

Торкнусь тебе губами, наче кінь, Приречений на вірність і дорогу. Десь шелестить вода без сновидінь, Зникаючи за обрієм порогу. А ти — по той бік часу і сідла. Світанок наближається до ока… Колись я майже жінкою була — Така ж, як зірка, тільки одинока. А нині скроні муляє вузда І шкіра надто облягає тіло… Погладь мені долонею вуста, Щоб так мені у серці не боліло…

«Три слова, три біди на три води…»

Три слова, три біди на три води: Що перша зрання, а за північ — друга… Йшов кінь учвал, і луснула попруга, Аж сич зайшовсь — і вершника збудив. І закінчився світ без замовлянь, Якими уві сні той вершник марив… І стали хмари в небі вже не хмари, А мертві душі, чорні від вмирань…

«Закінчу століття — і знову століття почну…»

Закінчу століття — і знову століття почну. І знову, як завжди, не зможу тебе захистити. В садах передмістя між сміття посіяні діти, Вступаючи в осінь, свою починають війну, Їх згустки ненависті тяжчі гартованих лез. Мов рики левині — їх трубний, надтріснутий галас. Тут стільки вмиралось, тут стільки без світу зосталось… Ти — будеш без мене. Я — також залишуся без…

«Я посміла тебе оспівати в своїй високості…»

Я посміла тебе оспівати в своїй високості, Обманути тебе осяганням своїм завеликим. Прохідні поїзди. На перонах рахують кості — Чи то шпалам старим, чи розлук мандрівним калікам

«Не зможу тебе захистити, бо що таке смерть?..»

Не зможу тебе захистити, бо що таке смерть? Одежі не треба. Не треба ні хліба, ні слави. Лиш сонце важке, наче світ у підніжжі заграви, Підтримує душу, її рівновагу і твердь. І що мені з того, що стриж розітне височінь, Що дикий листок опаде не на брук, а на воду? Зневаживши тіло, я виберу вічну свободу, Написану вістрями встромлених в груди прозрінь.

«Ти мій сам з-поза себе, і втіха моя, і вода…»

Ти мій сам з-поза себе, і втіха моя, і вода. Що впокорює рибу, ще дику, та вже у неволі, Ти мій пан окрім Бога, ти біль мого вічного болю, Ти мій голос і шлях, ти моя найдикіша орда. Ти забудеш мене, хоч хто знає, бо що таке тінь? Іносутність моя нетерпляча, скупа і химерна, Я тобі подарую усесвіт, я світ переверну, Збудувавши палаци з прозорих його мерехтінь. Я кохаю тебе. То неправда, що я — не твоя. Я іду за тобою, бо ти мені — більше ніж доля. Полював на сарницю, привів собі бранку із поля, Забуваючи все, пам'ятаючи тільки ім'я…