ДО ЕР. Вибране

Кіяновська Маріанна

Яструбине вино, яструбине крило для Марії. Відгадати б загадки, промовлені тричі по три. Хижий звір Одкровення із темного боку надії Щирить око, як пащу, в яку западають вітри. Пригадай мені знову, що — наше, і що — сокровенне. Відчитай по молитві за кожного, хто не дожив. Чи зумієш спастися, спасенним прийшовши до мене, Серед світу у травні? Колись ти мені говорив Про тамованість долі у кожній маленькій юдолі. Пасувало б забути, та нині й загадки не ті. Яструбине вино для Марії — від долі до долі. Яструбине вино — як причастя святе во Христі.

«Заподію

випите вино…»

Заподію випите вино. Смуток передчасний заподію. Буду жити — і побачу дно, І назву розплатою надію. Вечір віри. Грона молитов. Закапелки простору без віна. Ти мені один, немов любов, Все іще бездонний, середина Пам'яті, занурена у все. Тільки вечір — довший, аніж сміла. Вічність дому Божого спасе Все, без чого мова зрозуміла.

«Зітни мене стеблом — і кинь на брук…»

Зітни мене стеблом — і кинь на брук, Собі під ноги, душу розтоптавши, І не бери розтоптане до рук, Бо ми в Апокаліпсисі — назавше… Назавше меч, що пам'ять розітне, Назавше лев, зачинений у грудях. Спізнай раптово, опануй мене, Стократ до того перебувши в людях, Бо іншою не стануся: вода Буває різна, та спочатку — чиста. …Із кожним роком глибшає хода — І тяжче усміхається Пречиста…

«Історія вбивць — як остання межа неприбулих…»

Історія вбивць — як остання межа неприбулих Безумств і безумців, і спраглих зачаття жінок. Бо виміри рани інакші, ніж виміри кулі, А куля під осінь суха, як кленовий листок. Іронія кривди: померлі лишаються вдома. Бинти гобеленів, сувої дзеркал — в глибину. Зачинено двері, і полум'я зводить судома, А тіні, а тіні, а тіні ідуть на війну. Підійду впритул — ти не зможеш мене розстріляти, Не зможеш втекти, розрядивши пекельний наган. Самотня собі, я для себе і батько, і мати, Осіння бджола і холодний від поту туман. Знівечила відстань, тож маю молитися Богу. Підніжжя його не витримує відбитків ніг. Самотня і вся, не залишу для себе нічого, Лиш знов опаду на гарячий від страху поріг. Лиш ти не подібний до мене, а отже, а отже, Підійду впритул — і побачу політ кажана. Загусну в ребро, щоб усе-таки — змилуйся, Боже… Душа — то неволя і смуток, а решта — війна.

«Не смертні ми. Кому потрібна смерть…»

Не смертні ми. Кому потрібна смерть, Яка й невмерлим висисає душу? Люблю тебе — і лиш любов'ю змушу Вціліти, як шалена круговерть, Мов океан, підхопить, понесе Наш утлий човник в безвісті творіння… Не смертні ми. Тож пустимо коріння. І прийдуть сни. І матимемо все.

«Брестиму за вітром в його володіння казкові…»

Брестиму за вітром в його володіння казкові. Пробач мені вічність: іду у вигнання, як є. Лежать мандрагори у теплому ґрунті любові, В якому — не золото, тільки чекання моє.

«Землисті звуки чорні і гіркі…»

Землисті звуки чорні і гіркі, Бо тілом я чи з дерева, чи з глини. А ти повинен, ніби я, повинен До ранку побороти трем руки, Щоб

встиг заснути, як умерти встиг, Щоб я була при цьому — похолола… Стояли тіні, знявши заборола, І місяць в небі карою застиг. Скрипіла порожнеча на зубах: Ридала я на німо і на босо. А потім Бог мої воздвигнув коси — Між мною й небом струнами натяг.

«З мого дому виходимо двоє — не смерть і не я…»

З мого дому виходимо двоє — не смерть і не я, Зачиняючи двері, я стукаю довго і глухо. Може, ти, що не був ані блазнем, ані відчайдухом, Маєш простір і час, хоч не знаєш напевно, чия Та, зі мною, не смерть, і яка вона в миті, коли Все несправжнім стає, все здається — і межі втрачає. Обіцяє, що вибачить все, та не все вибачає, Як оперене тим, що не сталося, древко стріли.

«Ти не прийшов, і камінь не проріс…»

Ти не приишов, і камінь не проріс, І тиша стала тишею навіки… Лиш жовте листя опадало в ріки, Немов душа, оголена, як ліс. Бо хтось із нас — мов дерево старе, Що дихає холодними вітрами. Лишися, Боже, в присмерку із нами, Якщо сьогодні осінь не помре.

«Ти все ще здатний чути острови…»

Ти все ще здатний чути острови. Ти все ще знаєш географій межі. Та на кристалах зжухлої трави Вже проступають прожилки пожежі. Лише найменші в закапелках трав Наскрізним володіють володінням. А решта світу вмерзне в льодостав — В його тривання перед змерехтінням.

«Люблю тебе. Це віра. Це спосіб жити…»

Люблю тебе. Це віра. Це спосіб жити, Спосіб сукати нитку з твердої вовни. (В Ноя, в його ковчегах, — бездонні квіти, Ними високе небо у горах повне). Рівно і просто: притча доточить притчу. (Праперевізник сушить веселі весла). Човник снує по кроснах. Я тчу — і витчу Радість, якою знову стаю воскресла.

«Я ні про що не згадую. Я є…»

Я ні про що не згадую. Я є. Знамення протоімені — криниці — Гулкі, простоволосі, темнолиці — З джерел і надр отримують своє. Знання і сни — як дотики. В ковтку Води — тінистість іншого напою. Тож не спиняй, не спи мене рукою — Я все одно впадатиму в ріку.

«О пане муки, що мене карає…»

О пане муки, що мене карає. Люблю тебе… Усе в мені належить Лише тобі. Тобі заповідаю І світ, і віршів кольоровий нежить, І навіть чорне потойбіччя раю… Не відштовхни, не кинь напризволяще Мій глоду цвіт, мій подив, наче гілля… Так тяжко вірші пишуться, бо я ще Не на порозі. Я ще тільки біля.

«Торкають зір полотна забуття…»

Торкають зір полотна забуття, І обрії мережаться ранково. Люблю тебе усе своє життя. Люблю тебе. І ти для мене — Слово. Це — також перетворення. Спали Рукописи, повставши проти долі. Стоять у небі тесані столи — І в хмарах розчиняються поволі.