Долина совісті
Шрифт:
— А що сталося з твоєю справжньою матір’ю? — повільно запитав Влад.
— Я її не пам’ятаю, — відгукнулася Анжела. — Вона розбилася на мотоциклі.
— Ну, хоч фотографії ти бачила?
Анжела хитнула головою.
— Що, у батька не було ні єдиної фотографії трагічно загиблої дружини?
— А тобі яке діло? Він не любив про неї згадувати. Він усе торочив, що вона йому зраджувала… Він навіть репетував на п’яну голову, що я не його донька. Бувало.
Влад надовго замовк.
Хіба мало п’яниць звинувачують дружин у зраді? Навіть давно померлих дружин?
Хіба
Може, й чимало. Але у слова ось цього конкретного, невідомого Владу п’яниці чомусь вірилося одразу. Може, тому, що власних Владових батьків ніби й не існувало в природі, — Влад був, батьків не було. Як і Анжелиного справжнього батька. Як і від Анжелиної матері не залишилося навіть спогаду.
Збіг, коли в двох носіїв найрідкісніших здібностей немає біологічних батьків? Узагалі невідомо, чиї вони діти?
— Слухай… А в медучилище ти як вступила? Через постіль?
— Заткнувся б ти, га, — втомлено запропонувала Анжела.
— Я просто не можу зрозуміти — дівчинка з нізвідки, без документів… У тебе ж документів не було?
Анжела не відповіла. Відвернулася обличчям до стіни.
«Друзяко, я не образився, ну, що ти. Запитуй — я спробую відповісти. На будь-яке запитання. Я просто щасливий, що тебе це цікавить — моє життя…
Раніш мені нікому було про це розповісти. Тепер слухай.
Невдовзі по тому, як померла моя мама, я пішов до лікаря. До приватного спеціаліста. Заплатив йому чималі гроші… і розповів усе.
Дотепер пам’ятаю, як він дивився на мене.
Я наводив йому докази. Розповідав про мій нещасний клас. Про хворих учителів. Розказав про Дімку, і про наслідки тієї давньої втечі з літнього табору. Мені здавалося, що розповідь моя виглядає дуже переконливо. Я просив його допомогти мені, направити на обстеження або щось на кшталт цього. Може, існують медикаменти, що допомогли б впоратися з путами — допомогти якщо не мені, то хоча б тим людям, поруч з якими я перебуваю і яких наражаю на небезпеку…
А він усе дивився. Доброзичливо, м’яко. Вислухав мене, виміряв тиск, попросив відповісти на декілька запитань…
І відправив на обстеження. До психіатричної клініки.
Друзяко, якоїсь миті мені було так страшно… Це справді жахає: ти знаєш, що правий, але кожне твоє слово — кожне слово чистісінької правди! — сприймається як „маячня стосунку“… Мені здавалося, що вони мене не випустять. Що з цим діагнозом мені митарствувати цілісіньке життя. Що мене замкнуть у психушці і почнуть лікувати… Лікувати, ти уявляєш! Від шизофренії!
Вони так переконливо зі мною розмовляли, що я сам заледве не повірив, що ніяких пут не існує. Що я хворий, і мене треба колоти всякою гидотою тричі на день протягом місяців…
Я й сам дотепер дивуюся: як мені вдалося вирватися? Напевно, я вчасно відступив. Вчасно зізнався, що це смерть мами так на мене подіяла. Що це була істерика. Спроба привернути до себе увагу…
Звідтоді я зарікся говорити про пута — з лікарями.
Уже
Наступного дня вони вийшли на вокзальну платформу великого промислового міста. Влад раніше ніколи не бував тут, зате Анжела, за її словами, прожила тут якийсь час і мала якісь справи. Залишивши Влада за столиком у ресторані, Анжела зникла в невідомому напрямку. Влад чекав її годину, другу, третю, його лихоманило від думки про те, що Анжелу збив на вулиці автомобіль, чи вона могла впасти і зламати ногу, чи просто втекти…
В останнє вірилося важко. Анжела, котра втекла від Влада, — мертва Анжела, тепер це не викликало сумнівів. Як і те, що Влад, кинутий Анжелою напризволяще, проживе не довше.
Він сидів за столиком вокзального ресторану, розглядав коричневу кавову поверхню в чашці — це вже третя чи й четверта чашка, він втратив лік. Думав про те, як перехитрувати долю, як позбутися Анжели і при цьому вижити, але всі його спроби придумати вихід скидалися на метушню крота, що вперся в бетонну стіну і намагається прорити в ній тунель. Виходу не було. Влад сидів над остиглою кавою і чекав Анжелу, але що буде, коли вона повернеться?
Вона прийшла, коли годинник над входом до ресторану показував за п’ять хвилин п’ята. Вона була радісно-збуджена. «Усе гаразд, — сказала, падаючи в крісло навпроти. — Усі мої справи в цій дірі скінчено; тепер можна думати, що робити далі…»
І вп’яла пильний погляд у Влада.
Ще через дві години вони знову сіли на потяг — тепер вже в зворотному напрямку. Владу на хвилину пригадалися колишні часи, коли він, траплялося, місяцями жив у дорозі. Правда, ті переповнені убогі вагони не можна було порівняти з готелем на колесах, місце в якому коштувало чималих грошей. Коли вони з Анжелою сіли в купе, один навпроти одного, і зачинили двері — йому здалося, що вони і не виходили нікуди. Так і їдуть — третю добу.
— Можна мені поцікавитися, які такі справи в тебе тут були?
— Дружба дружбою, точніше, пута путами… — Анжела весело посміхнулася. — А грошики нарізно. Принаймні поки.
— Поки що?
Анжела перестала посміхатися:
— Ти придумав, як мені тебе позбутися?
— Ні, — заперечив Влад. — А ти чекала, що я вигадаю?
Анжела блиснула очима:
— Ти — сформована особистість… Ти стільки років прожив з цим… До речі, скільки? З народження?
— Ні, — неохоче відповів Влад. — Це почалося, коли я був підлітком… І це не має ніякого значення. Ти маєш рацію — я шукав вихід. Якщо був би спосіб боротися з путами — я б уже знав його. Але я не знаю.