Долина совісті
Шрифт:
Спалахнули ліхтарі. Влад не чув, про що перемовляються його однокласники — але бачив, що вони похмурі й злі. Супчик із Клоуном чомусь побилися, Лінка заїхала Глібові по карку, а той побоявся дати здачі. «Що їм треба від мене, — думав Влад, мало не плачучи. — Чого вони хочуть, що я їм зробив…»
Іще б трішки, і на голови візитерів полетів би вагон із алое — коли на сцені з’явилася нова дійова особа. Вчитель фізики і математики, той-таки, чий урок прогуляв сьогодні Дімка Шило.
Математик ішов вулицею й поглядав на номери будинків,
Коли математик уздрів юрбу своїх вихованців перед дверима потрібного йому будинку — обличчя його втратило заклопотаний вигляд і на секунду скривилося від злості. Але до його честі, він дуже швидко опанував себе. Влад, спостерігаючи за ним крізь подвійні шиби й дірку в фіранці, припустив, що вчитель хвалить Зозулину зграю за виявлену до товариша увагу. Дуже добре, що так багато хлопців прийшло провідати хворого. І вкрай дивно, що хворий не відчиняє дверей, узагалі не виявляє ознак життя…
Математик впевнено рушив до порога й рішуче натис мертву кнопку дзвінка.
Звісно, ніде ані теленькнуло. Навпаки — тиша в темному будинку загусла ще сильніше, ніби навмисно.
Влад спустив ноги з дивана.
Він не був надто сильним у математиці. Дотепер тільки їхня з учителем взаємоповага допомагала не сповзати йому до ганебної трійки.
…Коли двері нарешті відчинилися, вчитель навіть відсахнувся. Маленькі очі його широко розплющилися; наступної секунди він ступив уперед, поспішно — наче побоюючись, що Влад візьме, та й грюкне дверима прямо перед його носом.
А за круглою спиною вчителя юрмилися однокласники. Саме юрмилися, як в автобусі, хоча вулиці на всіх вистачало. Кілька разів математика відчутно штовхнули в спину — але він начебто не помітив.
— А в нас світла нема, — сказав Влад у відповідь на всі ці жадібні, запитальні, дивнуваті погляди. — Світла. Немає.
Математик розсміявся з явним полегшенням. Ніби в нього гора з плечей звалилася:
— А… Однокласники прийшли провідати… А у вас, виявляється, світла немає!
— Мама на роботі, — додав Влад.
Математик зніяковів.
Напевно, тільки тепер він оцінив ситуацію збоку: вечір, хворий хлопчик сам-один удома, світла нема, і юрба однокашників на чолі з учителем просто пхаються у двері…
— Ми, либонь, невчасно, — промимрив математик. На зміну полегшенню на його обличчі прийшла напускна стурбованість. — Але по телефону весь час зайнято… Як ти почуваєшся?
Влад стояв у дверях у трикотажному спортивному костюмі. Весняний вітер пробирав до кісток.
— Ще погано, — відповів
Він бачив, як найнахабніші його однокласники, які пробилися наперед і заледве не збили вчителя з ніг, тепер потроху відходять убік, а їхнє місце займають нові. Він бачив, як недовірливо придивляється Лінка Рибалко — начебто визначаючи, чи справжнє ластовиння на його носі й чи не підмальовані брови. Він помітив, як часто кліпає віями Марфа Чисторій — ніби від сильного вітру.
— Ну, йди відпочивай, — милостиво дозволив математик. — Так би, звісно… але якщо немає світла… а мама на роботі… Може, допомогти тобі полагодити світло?
— Перегоріла пробка, — сказав Влад.
— Це просто, — учитель пожвавішав. — Хлопці, де тут поблизу магазин? Ще не зачинено — треба купити електричну пробку!
— Спасибі, мама принесе, — швидко кинув Влад.
Навколо вчителя стояли тепер тільки Ждан, Гліб та кілька дівчаток. Основна маса відвідувачів перемістилися до автобусної зупинки, Супчик і Клоун, не ховаючись, закурили…
— Ну, видужуй, — мовив на прощання математик.
А Ждан несподівано простяг руку — і торкнувся до вилинялого Владового рукава.
— Оце так, дива-чудеса, — сказав Дімка. — Знаєш, я думаю, це через Зозулю. Вони тебе заповажали. Подейкують, ти його ну просто по стінці розмазав. Я сам бачив, який у нього фінгал на пиці…
— Нічого я його не розмазав, — із жалем зізнався Влад. — Я до нього раз лишень і дотягся… Чи два. І вмазав. А так… Вони ж там удвох чи й утрьох билися, і ще чоловік десять підгавкували. Лінка Рибалко…
— До речі, Лінка до іншої школи перейшла, — сказав Дімка. — Перевели батьки.
— Справді? — зрадів Влад.
І засоромився цієї своєї радості.
Подумаєш…
Учителі, навіть ті, хто колись був до Влада цілковито байдужий, — чомусь страшенно раділи його появі. Тільки-но переступали поріг і, забачивши Влада на звичному місці, не могли стримати посмішки:
— Палій! Ну, нарешті! Як здоров’я?
Влад заздалегідь розсудив, що прихильністю вчителів краще не нехтувати, і щоразу відповідав смиренно:
— Дякую, значно ліпше… Температури вже немає…
Він уже нічому не дивувався — після того, що трапилося з Зозулею.
Влад чекав цієї зустрічі. Влад був готовий до неї — і заразом готовий не був. Боявся жахливо. Тремтів, як заєць, і чекав першого косого погляду, першої кульки жуйки на своєму портфелі, першої усмішечки, першого стусана…
Він увійшов до класу — й одразу ж наштовхнувся на Зозулю. Той длубався у своїй сумці… Зачувши Владові кроки, випрямився, обернувся…
І зрадів.
Ніхто ніколи не бачив, як радіє Зозуля. Тобто радість від чергової підніжки з’являлася інколи, звісно — але то була інша радість; тепер Зозуля посміхнувся, неначе помолодшав одразу років на три, обличчя його на мить зробилося навіть симпатичним, людським…