Долина совісті

Дяченко Сергій Сергійович

Богорад відкинувся на спинку крісла. Покусав губу, не зводячи з Влада уважних сірих очей.

— Я не хотів бути різким, — сказав Влад, відвертаючись.

— З огляду на суму, яку ви перерахували на мій рахунок і яку ще додасте, — ви можете бути не тільки різким, — серйозно повідомив Богорад. — Ви можете бути грубим, істеричним, зарозумілим. Власне, дехто з моїх клієнтів дозволяє собі доволі ризиковані речі. Я додаю їх до рахунку — ото й по всьому.

* * *

— Я зайнята, —

сказала Анжела.

Не слухаючи її, Влад увійшов до кімнати. Анжела сиділа перед люстром, волосся її було забране під клейончастий ковпак, обличчя вкрите зеленувато-бежевою підсохлою уже масою.

— Я ж сказала, що зайнята, — монотонно повторила Анжела без тіні зніяковіння. Побачила Владове обличчя в дзеркалі і різко обернулася:

— У чому річ? Що сталося?

Влад, не відповідаючи, гепнувся в крісло.

— Ну? Чого тобі? — Анжела підвищила голос.

Влад мовчав.

— Або ти скажеш мені, що тобі треба, або йди і дай мені закінчити, — сказала Анжела на тон нижче, але все ще дуже нервово. — Ну?

— Поговорити, — кинув Влад.

— Щось сталося?

— Можливо.

— Мені не подобається, як ти зі мною розмовляєш, — Анжела насупила чоло, сіро-зелена маска вкрилася тріщинами.

— Це не має значення, — сказав Влад. — Попереду в нас довге-предовге життя пліч-о-пліч… Ми постараємося перетворити його в повноцінне пекло один для одного. Правда?

Якийсь час Анжела розглядала його, начебто збиралася плюнути в очі. Влад не відводив погляду, і Анжела раптом знітилася. Опустила плечі:

— Зачекай, я вмиюся…

Зісковзнула з табурета і сховалася у ванній. Влад сидів, сплівши пальці, слухав шум води і чекав.

Власне, чого він хоче від цієї жінки? Каяття? Зараз, коли він має всю інформацію, так ретельно нею приховувану… Викриття можна влаштувати у вигляді красивого повчального дійства. У вигляді цілого спектаклю. Викликати в неї послідовний подив, страх, сором, розпач…

Влад скривився. Подивився на себе в дзеркало — втомлена людина з сірим обличчям і на диво блискучими, хворобливими очима. Недарма Анжела відразу ж зачула лихе…

Анжела повернулася. Зараз вона виглядала молодшою на свої роки: вологі щоки вкрилися рум’янцем, волосся недбало розсипалися по плечах, мокрі вії кліпали частіше, ніж зазвичай. Сіла спиною до дзеркала, закинула ногу на ногу, витягла з кишені пачку цигарок, запалила:

— То про що ти хотів поговорити?

Влад мовчав.

— Ну? — Анжела навіть підстрибнула на стільці. — Що вирячився? Кажи…

Влад витяг із сумки пачку паперу в прозорій поліетиленовій течці. Мовчки простяг Анжелі.

Анжела, гмикнула, але взяла. Глянула на течку скоса, як ворона на блискучу брошку…

Добре, що вона змила маску. Бо раптову блідість, яка миттєво змила з її щік безневинний дитячий рум’янець, було зараз

особливо видно.

Згори паперової течки лежала велика фотографія, вирізана зі старої газети. Моложавий чарівний чоловік дивився крізь прозорий поліетилен, а Анжела вирячилася на нього, як дивляться на примар, і цієї миті й без того фантастична ймовірність того, що Богорад брехав, розтанула цілком.

Анжела швидко глянула Владу в очі. Повільно опустила теку, впустила на потертий готельний палас:

— І?..

— Я найняв людину, яка зібрала все це для мене, — мовив Влад. З-поміж усього, що він збирався сказати Анжелі, ця фраза була найтяжчою. Найбільш слизькою і неприємною для язика.

— І?.. — повторила Анжела. Подивилася на цигарку в своїй руці, струсила попіл на підлогу.

— Нічого, — сказав Влад. — Треба ж було знати, з ким мене пов’язано до смерті… З ким доведеться провести довгі роки. Тому що, як ти пам’ятаєш, я збираюся жити довгенько.

— Усі збираються жити довго, — сказала Анжела. — Не всім вдається.

— Так, — погодився Влад. — У цих людей, — він кивнув на теку біля Анжелиних ніг, — не вийшло.

Анжела нахилилася. Доторкнулася течки кінчиками пальців, скривилася, наче занурила руку в нужник. Відстібнула прозорий клапан, витягла папери і відразу ж перевернула обличчям униз фотографію Єгора Єлистая. Зазирнула всередину, перегорнула кілька сторінок. Виписки з архівів, із книги цивільного стану (шлюб, розлучення, знову шлюб, смерть), газетні статті, перезняті аматорські фотографії, копії банківських рахунків…

— І ти заплатив за це? — тихо запитала Анжела.

— Так, — сказав Влад.

— А ти мерзотник, — констатувала здивовано. — Гад, виродок, негідник, підлота…

Влад хотів запитати: «А ти?», але втримався і промовчав.

— Який би добрий чарівник, — прошипіла Анжела крізь зуби, — позбавив мене необхідності бачити твою самовдоволену пику. Тепер я розумію — це мені кара… Бути прикутою до такої сволоти, як ти.

— По заслузі, — сказав Влад.

— По заслузі, — крізь зуби погодилася Анжела. — А тепер геть звідси. І не показуйся мені на очі, поки не покличу.

* * *

Оголосили посадку. Влад залишив недопитою каву і прилаштувався в хвіст невеликого натовпу, завмерлого в очікуванні посадки на літак. До турнікета підійшов довгий автобус, корпус його був так низько посаджений, що, здавалося, він ось-ось доторкнеться черевом до теплого бетону.

Поїхали.

Стояла ясна передполуднева година. Праворуч і ліворуч маячіли крилаті силуети, майоріли емблеми на косих хвостах. Влад стояв, тримаючись за ремінну петлю на поручні, і дивився на сонце — високе тоноване скло плюс дуже темні Владові окуляри дозволяли дивитися на нього, майже не мружачись.