Долина совісті
Шрифт:
Влад мовчав.
У купе було майже темно.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Депресія
Репортери, несподівані друзі, просто шанувальники — рівноправні перед путами. Сьогодні з тобою п’ють шампанське одні залицяльники, завтра зовсім інші, а ти щодня в юрбі — і страшенно самотній.
Влад з Анжелою вешталися по містах і країнах, жили в готелях і санаторіях,
Йому пропонували проект за проектом, йому підсовували контракти на солодких як мед умовах. Він увійшов у модний струмінь, як цвях у деревину. Щодня в його електронній поштовій скриньці (реальної скриньки, з замочком і листоношею, Влад давно не мав) збиралися десятки листів. Ділових. Вітальних. Від фанатів.
Від Ганни за увесь час після тієї їхньої зустрічі прийшов один тільки лист. Усе гаразд, діти пишаються книжкою з автографом автора, доконали білою заздрістю всіх друзів і подруг. Ганна радіє з Владових успіхів. Бажає удачі. Все.
Влад надіслав Ганні акуратну привітну відповідь. Решта листів — закінчених і недописаних, виважених і випадкових — залишилися в його комп’ютері назавжди.
Тим часом юрби дітей і дорослих штурмували кінотеатри заради радості побачити Гран-Грема на екрані. Романи перекладалися все новими й новими мовами, і Владова слава повзла по земній кулі, як черв’як по яблуку. Напосідалися журналісти, озброєні посмішками і мікрофонами. Клацали фотоспалахи, й знову, і знову лізли під руку книги охочих до автографів…
— Ти по-дурному втрачаєш шанс, — якось мовила замислена Анжела.
Останнім часом задума була звичним її станом. Цілісінькі дні — у перервах між перельотами, банкетами і презентаціями — вона приділяла читанню. Особливо часто Влад помічав у її руках мемуари і життєписи великих.
— Ти по-дурному втрачаєш шанс…
Зависла пауза.
— Тобто? — запитав Влад, коли зрозумів, що без навідного питання Анжела не додасть ані слова.
Анжела зітхнула:
— Бач… Тобі ніколи не хотілося змінити світ?
Влад не вигадав нічого кращого, крім як тупо відгукнутися:
— А я його змінюю…
Анжела захихотіла:
— Ага… Тобто світ добрішає, бо читає книжки про Гран-Грема. Так?
— Так, — мовив Влад з викликом. — Зокрема, й так.
— Щось непомітно, — скептично гмикнула Анжела. — Які там новини… З останньої війни?
Влад насупився:
— Можеш пояснити, чого ти від мене хочеш?
— Я хочу, щоб ти на секунду виринув зі світу тролів і ельфів і хоч трішечки задумався. Про майбутнє, наприклад.
— Про чиє майбутнє?
— А в нас воно спільне.
— Наше майбутнє забезпечене якнайкраще, — жорстко сказав Влад.
— Тобто ти цілком задоволений. Це все, чого ти прагнув. Автографи,
Влад вирішив змовчати. Утретє запитувати в Анжели, чого вона хоче і куди гне, було безглуздо. Вона затіяла цю розмову — тож рано чи пізно таки дійде до суті.
Анжела зрозуміла, що він не відповість. Посміхнулася:
— Ти ніколи не задумувався про те, що пута можуть бути не тільки прокльоном… і не тільки зброєю… але й знаряддям для перетворення світу? Для зміни на краще? І скільки їх було, таких, як ми, — в історії?
Вона походжала кімнатою, одне за одним називаючи імена, відомі кожному школяреві. Від найвеличніших, священних, що лежать біля підвалин світових релігій, — до імен звичайних диктаторів, малорослих узурпаторів, славетних президентів.
— …Вони були такими само, як ми. Хоча б дехто із них — інакше й бути не може. Це траплялося повсюдно і завжди — люди спершу просто разом п’ють, потім разом горланять на вулиці, а потім їх стає мільйон. І решта приєднуються до них просто за законом великого натовпу. І світ змінюється, Владе. З волі одного носія пут — змінюється світ. А з волі одразу двох…
Вона зробила багатозначну паузу. Влад дивився їй у вічі. Так, Анжелу охопив кураж. Вона дійсно вірила в те, про що говорила.
— Знаєш, — повільно мовив Влад, — тоді, у лікарні… Коли ти, ледве жива, пішла на цей ризик, на цей біль, на всі ці… заради того, щоб не прив’язувати до себе лікаря, сестер і санітарок — тоді я подумав про тебе… Якоїсь миті подумав про тебе дуже добре. Це правда.
Анжела спалахнула. Рвучко втягла повітря, щоб відповісти щось різке — і стрималася. Відвернулася:
— Та мені плювати насправді, що ти про мене думаєш.
Вона брехала. І знала, що обман цей помітний.
— Послухай, Владе. Послухай… Скільки людей умирають щодня під бомбами… від голоду… від розпачу? Якби ми… прив’язали до себе кількох людей… точно знаючи, що зуміємо у такий спосіб змінити світ на краще…
— Анжело, — м’яко сказав Влад. — Ти дуже приблизно уявляєш собі світобудову.
Вона насупилася:
— Чому ти так думаєш? Бо ти інтелектуал, а я недоучка?
— Я теж недоучка, — заперечив Влад.
— От-от, — Анжела люто посміхнулася. — Тобі здається, ніби світ складний. А світ — сучасний світ — влаштований, як пірамідка з дитячих кубиків. У кого нині гроші — в того й влада. Тільки грошей повинно бути багато.
— Здивувала, — кинув Влад.
— Так, — майже вигукнула Анжела з викликом. — І якби… Якщо…
Влад обірвав її. Легко перескочив через безліч «якщо… щоб… коли…»:
— І що би ти зробила, отримавши необмежений доступ до необмежених грошей?
— Я б побудувала нову країну, — прошепотіла Анжела. — Свою. Країну. Справедливості. Не віриш, що це можливо?