Два брати

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Царедворки осміхнулись, а князівна каже: "За мої очі билось вже багато царевичів та княжевичів. Мабуть, їм дуже велика ціна, коли й царевичі так їх цінують".

Вона висмикнула з коси золоту шпильку з дорогим камінцем і подала Юркові. Юрко похапцем сховав шпильку в кишеню.

– Чи ти, козаче, не знайшов часом в лісі або на озері лебединого пера?
– сказала князівна, осміхаючись.

Юрко трохи подумав, запикнувся, та й каже: "Може... може... ні... знайшов... чи те... пак не знайшов, але може й знайду..."

Князівна осміхнулась і пішла в палац. Царедворки одвели Юрка назад, вивели за браму, зачинили

й замкнули браму трьома замками. Князь звелів Юркові жить коло палацу в гарному домі, а Уласові дали невелику хатинку на задвірку, де були збудовані стайні, та псарні, та свинюшники. Юрко, ставши паном, змінив своє ймення й назвав себе Юрушем.

Зараз Юруш взяв нагайку в руки й погнав слуг, наймитів та чорних невільників на роботу в поле, в садки та на огороди. Наймити та невільники обливались потом, аж стогнали од важкої роботи, а Юруш тільки басував конем та приганяв їх до роботи. Вони не покладали рук од ранку до вечора; а як тільки котрий оце розігне спину, то Юруш зараз його лусне нагайкою по спині. Юруш щовечора прибігав до князя, кланявся йому в ноги та розказував, як то він піклується та падкує коло князівського добра, і день, і ніч рук не покладає.

– Ото славний ти, мій Юруше!
– каже князь, об'їхавши свої лани, городи та садки.
– Робота в тебе, як в огні горить, тільки наймити чогось неначе з тіла спали.

– Ото й добре!
– каже Юруш.
– Не буде в них обрік грати, будуть слухняніші та смирніші. Я вже так дбаю, так дбаю про ваше добро, що й господи!
– замолов язиком Юруш.

Тимчасом князівна Богаза, побачивши Юрка, догадувалась, що з ним був повинен прийти в палац і його товариш, котрого вона бачила коло озера. Вона догадалась, що він тут близько, та не знала де. Як тільки сонечко зійшло, вона перекинулась голубкою й перелетіла через високу муровану стіну в поле. Облетіла вона лани, садки, городи, шукала між наймитами, невільниками, але Уласа не знайшла. Сіла вона на дереві в лісі, щоб одпочити, коли дивиться, - під деревом стоїть циганське шатро. Богаза злинула з дерева в кущі, стала знов князівною, прийшла до старої циганки та й каже: "Позич мені на часок свою драну одежу; я тобі заплачу ще й одежу верну".

– Добре, - каже циганка, - тільки передніше дай гроші. Богаза поклала їй на долоню червінця, закуталась з головою в циганське дрантя, так що тільки було видно очі, і пішла до наймитів та невільників, що саме посідали полуднувати на межі.

Богаза обійшла усіх робітників, заглядала їм в очі й не знайшла тих очей, що її причарували. Всі робітники були замордовані, сухі, а чорні невільники були навіть без сорочок.

– Чого ви, люди добрі, такі замлілі, захлялі, миршаві, аж тлінні; ще гірші од наших циган?
– спиталась Богаза.

– Бо передніше, як був інший осавул над нами, ми їли на обід та на вечерю мамалиґу з бринзою; а як настав оцей кат Юруш, то ми обідаємо тільки по шматку хліба з цибулею. Він і сорочки поздирав би, якби міг, з невільників, - сказали наймити.

Коли тут на вороному коні прикатав Юруш з нагайкою в руках.

– А ви, вражі сини! Чого це ви так довго полуднуєте та базікаєте! Гайда до роботи!
– гукнув він і лупнув по спині нагайкою одного невільника.

Наймити посхвачувались, не встигли ще з'їсти по шматку хліба, - і знову кинулись до роботи.

– А ти чого тут вештаєшся?
– крикнув Юруш на циганку

й замірився на неї нагайкою. Але як углядів з-під замазаного дрантя її очі, рука з нагайкою сама впала на сідло.

Циганка поклонилась йому, та й каже: "Не бий мене, паночку, то я тобі заворожу і всю правду розкажу; ож подай лиш свою білу ручку, нехай я подивлюсь".

Юруш, сміючись, простяг свою пухку білу долоню. На пальцях блищали золоті персні з дорогими камінцями. Циганка подивилась та й каже: "Ти щасливий і вродливий. Твоя доля сяє, як оці дорогі камінці в персні. Ти високо несешся, але швидко низько впадеш, бо живеш неправдою. Як піднімешся дуже високо, то тоді або твоя голова покотиться під сокирою ката, або станеш убогим старцем і підеш з торбами по світі старцювать".

– Брешеш, циганко, хоч гарні очі маєш!
– каже Юруш.
– І моя голова не покотиться під сокирою, і я не піду в цих перснях по світі з торбами. Стану я паном над панами. От побачиш!

– Ож побачиш і поназдивишся! Тоді й пригадаєш, ідо Я казала правду.

Циганка десь щезла, неначе крізь землю пішла: а Юруш довго сидів непорушне на коні, похиливши голову.

Тимчасом Богаза знов перекинулась білою голубкою, перелинула через високі мури, стала своєю рябенькою кицькою й не посоромилась побігти на задвірок, де були стайні, псарні та свинюшники.

Прибігла вона в стайню, - коні стоять на припоні, як печі, аж шерсть на їх вилискується.

– Коні мої любі, коні мої милі! Чого ви стали такі товсті, як печі?
– питає кішечка в коней.

– Тим ми такі гладкі, що настав над нами якийсь добрий хазяїн. Передніше було дають нам вівса тільки понюхать, бо, мабуть, той хазяїн дуже любив овесець та сам його їв, а нам тільки показував: а цей новий хазяїн, певно, не любить вівса, та весь нам оддає: тим-то ми й стали гладкі.

Побігла кішечка в свинюшник. Свині лежать такі ситі й гладкі, що й з місця Не можуть рушити.

– Чого ви, свині, такі гладкі стали, що й ходить вам не можна?
– питає кішечка в свиней.

– А тим ми такі ситі стали, що нам тепер, за нового хазяїна, дають доволі полови, ще й на другу потраву гарбузів, а в неділю ще й картоплі й ячменю. А той хазяїн, що був передніше, мабуть, дуже любив полову й сирі гарбузи, та сам їв, а нам тільки показував. Тим-то в нього й таке пузо було виросло, що насилу було носить: отаке достоту, як у тієї старої льохи. Ось бач! ще й зостались збитки од гарбузів. Ож на покуштуй, яке добро оці сирі гарбузи!

Кішечка понюхала, полизала гарбуза й виплюнула.

– Якби мені князівна подала з свого столу, та ще й на золотій тарілці, то, може б, я знайшла в йому якийсь смак, - каже кішечка.

Ото побігла кішечка в псарні. Собаки гладкі, аж качаються од ситі по псарні та регочуться.

– Собаки мої милі, собаки мої любі! Чого ви колись були сухі, аж ребра на вас було знать, а тепер од ситі трохи не луснете?
– питає кішечка в собак.

Собаки були дуже розумні, бо вчились в добрій школі, де набрались розуму, та й кажуть: "Та той хазяїн, що був над нами передніше, крав гроші, що давали йому на обметицю для нас; а новий хазяїн не ховає грошей в свою кишеню, а нам дає донесхочу пійла з обметиці та висівок, та ще й на другу потраву прикидає по шматочку м'яса, а в святки на третю потраву приносять нам кістки з різниць, та ще й з мозком всередині.