Елементал

Шкляр Василь

Можливо, тоді я вперше відчув, що таке перевтілення чи, певніше сказати, обмін тілами.

А потім… Потім завжди не так, як спочатку. Вранці Лі сказала:

– Я знаю. Ти більше не прийдеш.

– Лі, ти класна. Я тебе люблю.

– Але не кохаєш.

– Ні, – сказав я. – Тільки люблю.

– Ти будеш її шукати? – спитала вона.

– Буду.

– Якщо знайдеш…

– Передати вітання?

– Ні, скажи, що я її ненавиджу.

5

Перед Хасав-Юртом ми вперлися в російський блокпост, і мій водій,

не чекаючи запрошення, вийшов з машини. Двоє солдатів з автоматами уже були поруч.

– Куди проти ночі?

– Везу пасажира. У Хасав-Юрт.

– Документи!

Другий визвірився до мене:

– Вилазь, чого розсівся?

Я вийшов і подав йому «червонохресну» посвідку, на якій красувалося поличчя мосьє Дюшана, тобто моє фото.

– А це що за хрестовий валет? Вань, прикинь.

Він підійшов до «Вань», в якого, либонь, було більше звивин, бо той спитав:

– У комітет біженців?

– Так, – сказав я.

«Вань» повернув мені картку.

– Хрест козир, – сказав він тому, що мав менше звивин. – Відчиніть багажник.

Там була каністра з бензином та ще запаска.

– Що в сумці? – глянув він на заднє сидіння. – Відкрийте.

– Гостинці, – сказав я і подав йому пляшку «смирновки».

– Не отруєна? – задоволено хихикнув той, що мав у макітрі менше звивин.

– Ну ти, не нахабній, – дорікнув йому «Вань». – Проїжджайте.

Ми рушили далі, і мій водій-довгоносик сказав:

– Тепер вони мене засікли. Я змушений буду повернутися.

– Повернешся, – сказав я, бо від самого початку не збирався їхати з ним далі Хасав-Юрта. Тим більше в Кизляр. Я не хотів, щоб хтось знав увесь мій маршрут, навіть Пелен, і якби мав таку змогу, то не світив би своїм посвідченням. Мені потрібен був інший водій і маршрут з найменшою концентрацією військ, щоб до ранку потрапити в Інгушетію. Саме там у гірській місцині на мене чекала Чиясь донька, а її ближчим часом виглядали в Марселі.

Чиясь донька. Я вже, здається, здогадувався, чому мене не послали сюди раніше, коли ще дерева не вкрилися листям і в цих краях було відносно спокійніше. Бо все сталося зовсім недавно. Про смерть генерала світ дізнався 22 квітня.

Директор російської контррозвідки Барсуков те й робив, що тарабанив по телефону в опергрупу ФСК у Чечні і кричав прямим текстом: «Коли ви привезете голову Джо? Мене президент щодня трахає у хвіст і в гриву!» То була правда, бо нещодавно з цієї посади злетів Степашин, якому Єльцин не міг пробачити генералову недосяжність.

Спершу йшлося про полон Дудаєва, але згодом стало очевидним, що росіянам це не до снаги, і кільканадцять замахів на життя Дудаєва також не принесли успіху. Врешті-решт науково-технічний відділ ФСК звернувся до Барсукова з цікавою пропозицією. За даними розвідки, Дудаєв часто користувався супутниковим телефоном «Інмарсат», подарованим йому американцями, і вчені виготовили прилад, здатний перехопити промінь, що йде від «Інмарсата» на супутник. Так з’явилася можливість зафіксувати координати абонента й передати їх на літак-бомбардувальник. Щоправда, коштувала

така цяцька півтора мільйона доларів, але Єльцин без вагань дав згоду, ще й пообіцяв декому «героя» в разі успішної операції.

21 квітня 1996 року російський літак дальнього радіолокаційного виявлення А-50 з тим-таки приладом на борту почав кружляти над Чечнею на висоті 22 тисячі метрів.

Тим часом Джохар виїхав своєю «нивою» в супроводі охорони до села Рошни-Чу, звідки мав вести телефоном переговори з Москвою. Біля нього були офіційний представник Чеченії в Москві Гамад Курбанов і ще одна вельми цікава особа, про яку ніколи й ніде не згадає жодна інформагенція. Бізнесмен-москвич Хачтукаєв мав однаково великий вплив як у кримінальних, так і в урядових колах, оскільки багато важив для кремлівської «партії війни». Ті, хто розв’язав цю війну, знали, що через Хачтукаєва ідуть грошові потоки в Чечню, і забезпечували йому дах. Та зрештою і з ним зіграли «в темну». 21 квітня на зустріч із Джохаром прибув і його «давній приятель» Хачтукаєв – йому випала роль посередника й свідка важливих переговорів про припинення бойових дій.

Після того, як російський літак А-50 набрав висоту, значно нижче за нього в небі з’явилося два бомбардувальники Су– 24. Під вечір у них уже закінчувалося пальне, а сигнал про координати цілі так і не надійшов. Довелося повертатися на аеродром, щоб дозаправитися і таки довершити цю «героїчну» справу.

Все буде окей, адже літак А-50 є цілковитим аналогом американського «авакса», а супутниковий телефон «Інмарсат», який наведе на ціль, має таке ж походження… Світ тісний, а земля маленька, як макове зерня.

Генерал зупинив свою «ниву» серед поля уже в сутінках. На капоті встановив «Інмарсат» і набрав телефон Борового… Коли він користувався звичайним зв’язком, то завжди розкручував телефонний шнур за якусь сотню метрів од машини і тільки тоді вів розмову. А тут був «давній приятель» генерала і «друг» Москви, котрий сказав, що розмова триватиме лічені секунди. Важко гадати, що відбулося за ті секунди в сутінках серед поля, але «сушки» таки отримали точні координати і дві ракети водночас було спрямовано в ціль. Перша, як це часто буває у найвідповідальнішу хвилину, зарила носом у землю й не вибухнула, зате друга влучила прямо в «ниву».

Хто був поблизу «Інмарсата» – загинули всі. Не лишилося живого місця на Курбанові, одірвало голову Хачтукаєву, «нива» розлетілася полем разом з осколками.

Того ж вечора Барсукову доповіли, що від генерала залишилася тільки пілотка із синенькою каймою, тож можна вважати, що він загинув у повітряному бою, як і личить іменитому літунові.

Тим часом Єльцин візитував у Хабаровську. На черговому бенкеті він саме перехилив білої і ще не встиг закусити, як відповідальний за урядовий зв’язок офіцер доповів, що на дроті Михаїл Барсуков.