Шрифт:
I
Взимку, коли від холоду тьмяніє обличчя та, засунувши руки в рукави, дико бігає по кімнаті людина, позираючи на холодну піч, — добре думати про літо, бо влітку тепло. Мені уявилося запалювальне скельце і сонце над головою. Припустимо, це — липень. Гостра сліпуча цятка, спіймана блискучою сочевицею, куриться на кінці підставленої цигарки. Спека. Треба розстебнути коміра, витерти мокру шию, чоло, випити склянку води. Одначе далеко до весни, і тропічний візерунок замороженого вікна безглуздо настеляє прозоре пальмове листя.
Закоцюбнувши, дрижачи, я не міг зважитися вийти, хоча це було вкрай необхідне. Я не люблю снігу, морозу, льоду — ескімоські радощі чужі моєму серцю. А головніш
С. Т. доручив мені купити у художника Брока картину Горшкова. З боку С. Т. це було добросердим дарунком, бо картину він міг би купити й сам. Жаліючи мене, С. Т. хотів вручити мені комісійні. Про це я розмірковував тепер, насвистуючи «Фанданґо».
У ті часи я не гребував ніяким заробітком. Цю невеличку картину я побачив, зайшовши тиждень тому до Брока за деякими пожитками, бо нещодавно займав ту саму кімнату, яку тепер займав він. Я не любив Горшкова, як не люблять потиску холодної, пітної та млявої руки, але, знаючи, що для С. Т. важливо «хто», а не «що», сказав про знахідку. Я додав також, що не впевнений у законності придбання картини Броком.
С. Т. — огрядний, у халаті, задумливо шкребучи бороду, позіхнув, мовивши: «Так-так…» — і затарабанив по столі червоними пальцями. Я тоді пив у нього справжній китайський чай, їв шинку, хліб із маслом, яйця, був голодний, ніяковий, говорив із набитим ротом.
С. Т. поколотив у склянці візерунчатою золоченою ложечкою, підняв її, сьорбнув і сказав:
— Ви, теє, сторгуйте її. П’ятнадцять відсотків дам, а що менше двохсот — ваше.
Я називаю гроші їхнім справжнім ім’ям, бо тепер мені важко було б вирахувати, який рядок нулів ставився тоді після двохсот.
На той час тридцять золотих карбованців по відчуттю життя дорівнювали нинішній тисячі. Маючи в кишені тридцять карбованців, кожен розумів, що «людина — це звучить гордо». Вони важили п’ятнадцять пудів хліба — півроку життя. Але ж я міг іще виторгувати собі менше двохсот, заробивши таким чином більш, ніж тридцять карбованців.
Я відчув поштовх до дії, заглянувши у шафку, де стояли порожні каструлі, сковорода і горщик. (Я жив, наче Робінзон). Вони тхнули голодом. Було трошки рудої солі, чай із брусниці з написом «добірний любительський», сухі скоринки, картопляне лушпиння.
Я боюся голоду, ненавиджу його і боюся. Він — спотворення людини. Це трагічне, але й найбанальніше почуття не жаліє й найніжнішого коріння душі.
Справжню думку голод підміняє фальшивою думкою, — і образ її той самий, тільки іншої якості. «Я лишаюся чесним, — каже людина, що голодує жорстоко та довго, — бо я люблю чесність; але я тільки раз уб’ю (вкраду, збрешу), бо це необхідно заради можливості й надалі лишатися чесним». Людське ставлення, самоповага, страждання близьких існують, але немовби загублена монета: вона є і її нема. Хитрощі, лукавство, настирливість — все послуговує травленню. Діти наполовину з’їдять кашу, видану в їдальні, доки донесуть додому; адміністрація їдальні вкраде, лікарні — вкраде, складу — вкраде. Отець сімейства врізає собі в комірці хліба і тайкома наминає його, намагаючись не наробити шуму. З ненавистю зустрічають знайомого, що придибав на жалюгідний дух жебрацької, героїчно здобутої трапези.
Але це не найгірше, бо воно з лісу; найгірше, коли старанно загримована лялька, дуже схожа на мене (тебе, його…) нахабно витісняє душу зі знесиленого тіла і радісно біжить за окрайцем, чітко й раптово упевнившись, що саме вона і є та людина, яку вона зацапала. Такий уже все втратив, все спотворив: смаки, бажання, думки свої та істини. У кожної людини свої істини. І він завзято каже: «Я, Я, Я», — маючи на увазі ляльку, яка торочить те саме, з тим же значенням. Я неодноразово відчував,
— Напевне, то і є — казав я собі, — отой природний, розумний, отой простий шлях од прилавку до шлунку…
Так, бувало й таке, з усією хибною прямодушністю таких затьмарень, а тому я, як уже казав, голоду не люблю. Оце саме зараз я натрапляю на чудернацько збудованих людей з дуже живою згадкою про восьмушку вівса. Цей спогад перемінився в них на романтичний лад, і я не розумію цієї музичної вібрації. Її можна розглядати як оригінальний цинізм. Наприклад: стоячи перед дзеркалом, хтось дає собі помірного ляпаса. Це — неповага до себе. Якщо такий дослід проведено привселюдно, — це означає неповагу і до себе, і до інших.
II
Я переборов мороз тим, що закурив і, тримаючи палаючого сірника в долонях, зігрів пальці, насвистуючи мотив іспанського танцю. Вже кілька днів володів мною цей мотив. Він починав звучати, як тільки я замислювався.
Я нечасто бував похмурий, а тим паче у ресторані. Звичайно, я кажу про минуле, наче про сьогодення. Лучалося мені приходити до ресторану веселим, просто собі веселим, без ідеї про те, що, мовляв «от, як гарно бути веселим, бо…» і т. ін. Ні, я був веселий за правом людини перебувати у будь-якому настрої. Я сидів, слухаючи «Осінні скрипки», «Пожалій ти мене, моя мила», «Чого тобі нада? Нічого не нада» і тому подібне бездарно-істеричне безглуздя, яким росіянин зазвичай попирає свої веселощі. Коли мені це набридало, я кивав дириґентові, і, протягуючи крізь пальці шовкового вуса, румун слухав мене, беручи другою рукою, наче лікар, складену купюру. Трохи відвернувши від мене обличчя, напівголоса він говорив оркестру:
— Фанданґо!
При цьому енергійному, короткому слові на мою голову лягала ніжна рука у латній рукавиці, — рука танцю, стрімкого, наче вітер, лункого, наче град, і милозвучного, наче глибоке контральто. Легкий холод перебігав од ніг до горла. Ще п’яні німці, грюкаючи кулаками, голосно вимагали розчуливше їх: «Пошалій ти мене, мая мила», але стукіт палички об пюпітра давав знати, що із цим покінчено.
«Фанданґо» — ритмічне вселяння пристрасті, жагучого та дивного торжества. Найімовірніше, що він — транскрипція солов’їної трелі, возведеної у найвищу ступінь музичної виразності.
Я одягся, вийшов; була одинадцята ранку, холодно та безнадійно світло.
По бруківці поспішала в комісаріати довга низка службовців. «Фанданґо» звучало глухіше, воно пішло у пульс, у подих, але ще був явний стрімкий переліт такту — навіть у ледь чутному наспіві крізь зуби, що вже перетворився на звичку.
Перехожі були вдягнені в пальта, перелицьовані з солдатських шинелей, кожушки, лосині куртки, сірі шинелі, френчі та чорні шкіряні бушлати. Якщо зустрічалося пальто цивільне, то неодмінно старе, вузьке пальто. Миловидна панянка у хустці чалапала по снігу величезними валянками, клубочучи ротом синю та білу пару. Незграбною від рукавиці рукою притискала вона портфеля. Вивітрена, наче вапняк, — до дір на грайливих щоках, — жваво дріботіла бабця, підстрижена «у кружок», у жовтих черевиках з високими каблуками, курячи товстий «Зефір». Похмурі молодики прямували з нетутешнім виглядом. Не раз, цікавлячись усім на світі, запитував я, чому перехожі уникають ходити тротуаром, і різні отримував відповіді. Один казав: «Бо менше зношується взуття». Другий відповідав: «На тротуарі треба сторонитися, думати, коли дати дорогу, а коли й штовхнути». Третій пояснював просто й мудро: «Так нема ж коней» (тобто, екіпажі не заважають іти). «Ідуть усі, — заявляв четвертий, — іду і я».