Fata morgana
Шрифт:
– Ждала.
– А тимчасом розкидала листочки?
Голос у нього тремтiв.
– Ти звiдки знаєш? Авжеж пiдкидала. Знаєш, Марку, не тi тепер люди, що перше. I в нас була заба-стовка.
– Ов!
Гафiйка страшенно горда.
– Аякже. Багачi так налякались, так налякались. Мiй хазяїн ходив, як нiч, навiть їсти покинув. Покладе ложку - не можу, каже. I все боїться.
– А батьковi твомiу i досi досадно, що я не в Сибiрi?
Гафiйка вся стрепенулась.
– Де там! Як сталось з татом нещастя - змiнилися зовсiм. "Правду, кажуть, говорив Гуща"… Добре, що ти прийшов. Тепер нам легше буде…
–
Тодi Гафiйка розказала Марковi, як вони цiлу зиму збирались, як Прокiп приносив з мiста книжки i листочки, скiльки до них пристало народу. Навiть Прокопiв дядько, Панас. "Розкажiть, каже, про тих демократiв"…
Гафiйка розсипалась смiхом на згадку про дядька Панаса.
– Такий кумедний!..
Марко взяв її руку в свою.
– Хороша ти.
Гафiйка почервонiла, навiть поночi видко.
– Що - я…
Коло Гущi скоро скупчилась молодь. Вiн усе знає, сидiв у тюрмi. Од нього вперше почули, що села скрiзь гуртуються в спiлки. Довгими осiннiми вечорами велись безконечнi розмови та суперечки. З своїм невеликим гурточком вiн завiв новину - гуртову працю. Разом орали i молотили - i все виходило краще та швидше у них, нiж у людей. Якось само собою перевелась на селi п'яна парубоча сваволя, бiйки та нiчний галас. Тi, що недавно робили бешкет, тепер втяглись в роботу, у гуртове читання. Навiть старi хвалили Гущу. Вони ходили розпитать в нього, чи скоро буде нарiзка. Вiн певно знає. Марко смiявся. Нiхто з доброї волi землi не дасть. Як! не будуть землю дiлити? Що ж тодi буде? Що їм робити?
Тiльки панський пастух Хома мав завжди готову одповiдь:
– Як що робити? Бити. Не лишити i на насiння.
Андрiй з-за плечей Хоми здiймав скалiчену руку, сварився нею i верещав:
– Бити й палити. Як хочеш, пане добродзею, покушать меду, викури бджiл…
Кого їм слухать?
Гуща говорить про спiлку. Прокiп про волю, а Хома радить бити й палити.
Панас Кандзюба, важкий i сiрий у своїй свитi, як скиба, одвалена плугом, сiяв очами нудьгу питання: кудою йти? де правди шукати?
Вiн нiкому не вiрив.
– Хiба мужик знає?
Якби прийшов хтось iнший, видющий, простягнув руку, показав шлях.
А мужик? Що знає мужик? Одна йому шкура, та й в латках.
Щоночi тепер пожежi. Як тiльки смеркне, i чорне небо щiльно укриє землю, далекий обрiй враз розцвiтає червоним сяйвом i до самого рання осiннi хмари наче троянди. Iнколи сяйво далеке, ледве помiтне, чуже, наче мiсяць там сходить, а часом спахне пiд самим селом, аж хати рожевiють i жеврiють вiкна.
Вийде Маланка з хати, сховає руки пiд хвартушину й задивиться на пожежу. Що горить? Де? Люди не сплять, хоч пора б вже їм спати. Стоять пiд воротьми, читають небеснi знаки. Пливуть голоси з пiтьми, хто знає - чиї, i гинуть у пiтьмi.
– Пан в Переорках горить.
– Де там! Десь ближче - там у Млинищах, або у Рудцi.
– Пiдпалено, видко.
Собаки виють скрiзь по дворах, - i сумно i моторошно осiнньої ночi.
– Вчора горiла економiя в Гутi.
– А позавчора клунi хтось пiдпалив…
– Згорiла, кажуть, дощенту сам попiлець.
Траплялось, вогонь подавав звiстку вогню. Як тiльки займеться десь небо - з другого боку встає зараз
Що дiється, господи боже!.. Горять все пани, генерали, великi "члени", що й доступиться до них не можна було, i нiхто спинити не може…
Блукали поночi люди. як тiнi, плакали дiти, i худоба обзивалась в хлiвах. А вогонь то здiймався, то падав, неначе дихали груди, розкидався снопом, розпливався туманом, i цвiли хмари на небi, немов троянди.
Маланка тремтiла.
– Йди спати, - сердивсь Андрiй.
– Страшно, Андрiю…
– Чого там страшно. Так їм i треба.
Але Маланка не могла спати. Ще довго тупали ноги попiдвiконню, лiтали чиїсь слова, свiтились маленькi вiкна i сумно вили собаки.
Уранцi дими снувались понад селом i лоскотали нiздрi. Люди нюхали чад i позирали на панський двiр.
Лук'ян Пiдпара аж почорнiв. Кожної ночi здiймає з стiни рушницю та йде на поле, пiд клунi. Ходить страшний, високий, волочить тiнь за собою, що оддiлили вiд нього вогнi пожежi, i все наслухає. З-пIд волохатих брiв кидають очi далекий погляд, а вуха чуйно вбирають в себе найменший звук. Ось обiйшов вiн навкруги клунi i раптом стає: щось чорнiє на полi.
– Хто там?
Поле нiмує, знесилене лiтом, спить мертвим сном, руде, обдерте.
Пiдпара знов ходить. Звiдти, з вогняного моря, йдуть на нього всi страхи i всi турботи, а вiн мiцнiше стискає рушницю i кида у пащу ночi:
– Хто йде? Буду стрiляти!
– Стоїть мiцний, як з крицi, i цiлиться в пiтьму.
Нема нiчого, чи причаїлось?
Стрiляє.
"Ох-ох-ох!!" стогне пiтьма над полем, i голоснiше завивають собаки в селi…
А Пiдпара знов ходить, стереже клунi, суворий, безстрашний, готовий оборонити своє не рушницею тiльки, а i зубами.
Дощi випадали щоденно. Вискочить сонце на мить на блакитну полянку, щоб обсушитись, гляне на себе в калюжу, i знову лiзуть на нього важкi, розтрiпанi хмари. Якiсь жовтi i каламутнi днi родились по неспокiйних ночах, а люди ховались пiд свити та рядна, вивертали шапки наверх козячим хутром i все мiсили болото. Перше негода заганяла їх в хату, тепер щось гнало їх звiдти мiж люди. Кожний хотiв бачити людське обличчя i чути голос. Мало спали по ночах. Однi не могли одiрвати очей од далеких пожарiв, другi виганяли худобу на панське поле i не спали, щоб бути напоготовi. Правда, пiсля того як економ ледве втiк з поля в подертiй одежi, нiхто вже не важивсь займати конi, i вони смачно гризли молоде руно, змите дощами.
Люди наче забули свою щоденну роботу. Рух у селi був незвичайний. Своє поле цiкавило мало. Воно здавалось таким маленьким, мiзерним, не вартим уваги i лежало облогом неоране, незасiяне навiть.
На зборнi все було повно: свити так тiсно тулились до свит, що мокра одежа аж парувала. Чутки i поголоски, невiдомо звiдки узятi, мiсилися вкупi, росли на очах, як тiсто в дiжi. Сухi безсоннi очi дивилися кожному в рот, вухо уважно ловило кинуте слово. Що буде? як буде? Скрiзь встав народ, бунтує, хоче чогось, робочi бастують, покидають заводи, чагунка не ходить. Що ж їм сидiти, згорнувши руки, чекати, щоб за них хто подбав?