Fata morgana
Шрифт:
Вона цiдила слова, немов отруту. Андрiя душила злiсть.
– Свербиш, болячко? Сверби, сверби, поки не почухаю. Краще кажи - засiяла лани свої? Багато тобi намiряли? Де ж тi пани, що ти їм руки лизала?..
– А де ж? фабрику тобi будують…
– Ти знов своє?
Андрiй побив Маланку. Вона лежала на лавi i голосно стогнала, а вiн блукав по оголених сiрих ланах, байдужне, без цiлi, аби далi вiд дому.
Гафiйка плакала. Вона краще пiшла б у найми.
На покрову повернув Прокiп. Йшла чутка, що йому не пощастило. Зразу не мiг найнятися, бо
Сумна повернула додому Маланка й нiкому не похвалилась, що бачила й чула. Нехай вже воно присохне на нiй, як на собацi.
Чим ближче було до пилипiвки, тим бiльше Маланка втрачала спокiй. Не давала спокою й Гафiйцi. Дух охайностi, чепурiння - опанував її цiлком - i вона вклась по цiлих днях: двiчi побiлила хату знадвору i всерединi, щодня пiдмазувала комин та пiдводила червоним глеєм припiчок…
Гафiйка мусила нарiзати з паперу нових козакIв та квiток i облiпити ними стiни од божника аж до дверей. Крила голубкiв, що гойдались перед образами на нитцi, замiненi були новими, ще бiльш яскравими, а на те, щоб набути шматок шпалеру з червоними рожами пiд образи - пiшли усi яйця, якi збирались одно до одного.
– Чого ходиш чорна!
– гримала Маланка на Гафiйку i змушувала її мало не щодня мiняти сорочку, сама чесала її голову i вплiтала в коси новi кiсники. Осiннiми вечорами вона рано свiтила свiтло, чепурилась, немов у свято i, сидячи у своїй охайнiй хатинцi, часто поглядала на дверi, тривожно прислухаючись до гавкання собак, i хвилювалась, немов на щось чекала.
Часто удень, покинувши роботу, вона висувала з кутка Гафiйчину скриню i переглядала її убоге шуплаття, розгортала вишиванi рушники i переводила задуманий погляд на дочку. Вiдтак поправляла на нiй намисто, обсмикувала сорочку, укладала складки спiдницi i жалiбно похитувала головою, змигнувши крадькома сльози.
Але чого вона не могла байдуже чути - так се бубна. Як тiльки з далекого кута села, пiд хмарним осiннiм небом, розлягалось його глухе дудiння, вона вискакувала надвiр, прислухалась, намагалась вгадати, в чийому дворi справляють весiлля, i виявляла таку цiкавiсть до того, хто кого посватав, немов сама мала надiю незабаром вiддатись. Вона жила у вiчному напруженнi, її рухи зробились жвавими, нервовими, а малi чорнi очi неспокiйно поблискували.
А бубон грав. Починаючи з середини тижня, ходили по вулицях молодi з розпущеними косами i падали в ноги, прохаючи на весiлля, або мiсила болото весiльна перезва, сповняючи холодне повiтря пiснями. Маланка в однiй сорочцi вискакувала на порiг хати, пiдпирала голову долонею i жадiбно стежила оком за весiльною процесiєю, мерзла i не помiчала того. Вона несказанно дратувалась.
Кожен засватаний парубок, кожна дiвчина, що подала рушники, втрачали раптом в її очах цiну, не вартi були доброго слова.
– Посватав! узяв добро!
– шипiла вона з кривим усмiхом.Буде годувати чужi дiти й жiнку-нетiпаху. Хiба нiхто не знає, що
– Зав'язала собi свiт за тим ледащом… Рябий, гугнявий та ще й злодiй: украв торiк лантух жита з току.
Зате, стрiчаючись з жiнками, що мали дорослих синiв, вона ставала солодкою i хвалилась дочкою: слава тобi, господи, таке воно в неї роботяще, таке добре, покiрливе, немов телятко…
Час тягся.
Вечiр за вечором просиджували вони з ГафIйкою у прибранiй, як на великдень, хатi, в чистiй одежi, немов чекали дорогого гостя, що от-от не видко як затупає перед хатою, сколошкає собак i вiдхилить дверi. У Маланки захована навiть була в комiрчинi, пiд старим манаттям, пляшка горiлки, про яку опрiч неї нiхто не знав.
А навкруги лунали музики, дуднiли бубни i полошили нiчну тишу п'янi пiснi. Нiхто не з'являвся. Кривi стiни халупки, вип'явши боки, моргали по кутках зморшками-тiнями, паперовi козаки, узявшись в боки, стояли вряд i мовчки дивились на тьмяне свiтло лампки, а чепурнi голубки крутились перед образами, пересуваючи довгi тiнi крил по низькiй стелi.
Нудна тривога, мов дерево з насiння, росла в Ма ланчинiй душi. Невже не прийдуть? Невже нiхто не посватає? Вона перебирала в пам'ятi усiх парубкiв села - i багатих, i середнiх, i навiть бiдних, хоч довше зупинялась на багатих. Мiркувала, прикидала i все сподiвалася. Часом вона думала, що Гафiйка сама винна.
– Гей ти, вайло!
– гукала вона на неї, коли Гафiйцi ненароком вилiтало з рук веретено, або коли вона зачiпляла що по дорозi.- Яка з тебе хазяйка буде, що нi ступити, нi зробити до ладу не годна? Кара божа, не дiвка, - сердилась вона знову: - ти як голову вичесала? Хто тебе вiзьме таку нечупару?.. Чого мовчиш? Говорити не вмiєш? Побачите… вона й долю свою промовчить… Усе не так, як людськi дiти…
Але, помiтивши сльози в Гафiйчиних очах, вона замовкала, жаль сповняв її серце i вилiтав довгим зiтханням. Вона вже знала, яка доля чигала на її дитину. Доведеться їй топтати материну стежку… Ой, доведеться…
З пониклою, обваженою гiркими думами головою вона прислухалася до останнiх звукiв затихаючої в селi весiльної музики, з якими гинули її останнi надIЇ, останнi сподiвання…
Iдуть дощi. Холоднi осiннi тумани клубочаться угорi i спускають на землю мокрi коси. Пливе у сiрi безвiстi нудьга, пливе безнадiя, i стиха хлипає сум. Плачуть голi дерева, плачуть солом'янi стрiхи, вмивається сльозами убога земля i не знає, коли осмiхнеться. Сiрi днi змiняють темнiї ночi. Де небо? Де сонце? Мiрiади дрiбних крапель, мов вмерлi надiї, що знялись занадто високо, спадають додолу i пливуть, змiшанi з землею, брудними потоками. Нема простору, нема розваги. Чорнi думи, горе серця, крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, i чуєш коло себе тихе ридання, немов над вмерлим…
Маленьке, сiре, заплакане вiконце. Крiзь його видко обом - i Андрiєвi i Маланцi, як брудною, розгрузлою дорогою йдуть заробiтчани, йдуть та йдуть чорнi, похиленi, мокрi, нещаснi, немов калiки-журавлI, що вiдбились од свого ключа, немов осiннiй дощ. Йдуть i зникають у сiрiй безвiстi…
Тьмяно в халупцi. Цiдять морок маленькi вiкна, хмуряться вогкi кутки, гнiтить низька стеля, i плаче зажурене серце. З цим безконечним рухом, з цим безупинним спаданням дрiбних крапель пливуть i згадки. Як краплi сi - упали й загинули в болотi днi життя, молодi сили, молодi надiї. Все пiшло на других, на сильнiших, на щасливiших, немов так i треба.