Книгарня «ШОК»
Шрифт:
Саме тоді, коли перекладалися тексти французьких феміністок англійською і навпаки, перекладна версія вже була не вірною дружиною оригіналу, а його цікавою співрозмовницею.
Яскравим прикладом саме такого перекладу є багато разів цитована фраза з франкоканадського феміністичного тексту «Я втрапила в історію, не піднімаючи спідниці», перекладена англійською «Я втрапила в історію, не розсуваючи ніг».
Цей пікантний момент розглядається як приклад творчого ставлення перекладачки до оригіналу, коли для того, щоб текст якнайкраще працював у псевдопуританському англомовному середовищі, його треба було підсилити й загострити. (Варто зауважити в дужках, що тут не зовсім
Західні дослідниці перекладу наполягають на тому, що цілком виправданою є така практика, коли в перекладній версії з’являються вульгаризми, архаїзми та інші «ізми», яких не було в оригіналі, - якщо того вимагає, на думку перекладача, його (її) особисті погляди. Навіть і термін для цього є особливий - транстекстуалізація. Це не що інше, як розширення й розвиток ідей оригіналу без їх спотворення.
Але це все про Захід. А як воно в нас, на українських теренах? Якщо взяти до уваги традиційний підхід українських перекладачів до оригіналу, то, зважаючи на сказане вище, складається враження, ніби всі вони є затятими феміністами, для яких вірність жінки чоловікові не є засадничою. Головне, щоб вона була гарною й цікавою в його очах.
Українські перекладачі (як, зрештою, і російські) традиційно прагнуть зберігати і літеру, і дух оригіналу. Римовані вірші завжди перекладаються з дотриманням рим. Прозу також перекладають творчо. Ретельно підшукуються відповідні фразеологізми та ідіоми. Текст оригіналу в результаті тлумачення часом трансформується такою мірою, що йдеться про переклад не на рівні фрази, а на рівні абзацу. Але така перекладацька настанова випливає аж ніяк не з поваги чоловіка до жінки і не з пошани до жіночої творчої особистості в Україні. Просто бінарну опозицію «оригінал - перекладна версія» в українському перекладознавстві не зіставляють із опозицією «чоловік - жінка».
Високу якість української та російської перекладацької школи хтось пояснює тоталітаризмом. Мовляв, митці не мали змоги писати власні твори, от і вкладали свою творчу енергію в переклади світової літератури. Щоб не славословити і не вдаватися до словоблуддя на догоду владі. Перекладали так натхненно, як писали своє, зашифровуючи в перекладені рядки натяки на тоталітарну добу. А в Україні переклад виконував ще й націєтворчу роль, збагачуючи рідну мову, підносячи її до висот світової культури.
Хоча перекладацька праця у зросійщеній підсовєцькій Україні й була націєтворчою, але, крім того, вона була ще й пристойно оплачуваною. А отже, жінок до неї намагалися не підпускати. Пробивалися одиниці. Хто справлявся краще зі створенням українських версій чужоземних текстів? Гадаю, стать значення не мала. Важили індивідуальні здіб- ності.
Чи мали б автор оригіналу і перекладач бути однієї статі? З індивідуального досвіду можу сказати, що, перекладаючи значний масив французьких сонетів ХVІ-ХVІІ століття, чоловіків із їхніми соціально-філософськими рефлексіями перекладати було не менш цікаво, ніж статево стурбовану Луїзу Лабе, яка, одначе, не соромилася поривань своєї плоті, палко оспівуючи той стан.
Звичайно ж, усі сонети, як і велить слов’янська перекла- дацька традиція, було відтворено по-українськи як сонети з усіма необхідними атрибутами у вигляді, де треба, рівнозвучних рим у катренах, а де треба - відмінних у терцетах. Мені й досі шкода, що та натхненна праця, яка очищає кров, підтримує відсутність зайвої ваги та дає сили опиратися паскудствам цього світу, втратила для мене свою моти- вацію. Але свого часу плоди перекладацького натхнення винагородилися
Вони чекали довго. Деякі, не дочекавшись, пішли з жит - тя. Але ось прийшла солодка мить помсти. Два невеличкі есеїстичні романи Анні Ерно, написані в жанрі моноло- гічних сповідей. Перекладаючи їх, я ще не знала, що таке транстекстуалізація, що таке феміністична школа перекладу - все сталося інтуїтивно. Сповідь французької жінки, яка дуже відверта у зображенні свого жіночого досвіду. Настільки відверта, що вживає французьку «ненормативку».
Без перебільшень, українська версія писалася кров’ю перекладачки. Вона стала мені рідною, жінка, яка бунтує проти того, щоб бути слухняною й пасивною, причім бунтує так рішуче, що перекладати її сповідь можна тільки зі словником розмовної лексики - звичайний словник на 50 тисяч не рятує.
В українській немає стількох жаргонних слів, скільки вживає ця бунтівна французка низького походження! Вживає вона й відверто обсцентну лексику, яку перекладено російськими матюками, - фахівці кажуть, що то праслов’янські слова.
Подейкують, французи до своїх матюків звикли настільки, що ті перестали бути табуїзмами. В Україні цей процес також розпочався, але кіл перекладачів-націєтворців (усі вони, без винятку, чоловіки) ще не охопив. Тому й прийшов донос у посольство Французької республіки про чужинецький українській культурі підхід до французького оригіналу.
То чим має бути українська перекладна версія, дотична до оригіналу? Певне, вона мислиться не тільки і гарною, і вірною жінкою, а ще й такою, яка майстерно прикриває грішки чоловіка. І не п’є він у мене, і не матюкається! Їй не стрижуть кіс і не видирають нігтів. Але й ніякої транстекстуалізації не потерплять. Доки в руках у колег-націєтворців радянського гарту є таке «староє, но грозноє оружиє», як донос.
Чому саме есеї?
Чому пишуться відверті есеї? Відповідь найлегше винести за межі раціонального: пишуться - і все. Пишуться, бо полегшують душу. Французька письменниця Анні Ерно, яка пише тільки глибоко особистісні монологічні романи-відвертості, взяла за епіграф до одного зі своїх останніх романів слова Жана Жене: «Ми пишемо про себе, коли нас зрадили всі, коли більш нічого не залишається». Людина, яка не є літератором, в такому стані, бува, веде щоденник. А письменник, бува, напише есей. Психологи дають рекомендації, як вести щоденник, щоб він мав психотерапевтичний ефект і для того, хто пише, і для того, хто все це одного дня читатиме. Але есей, навіть дуже відвертий, - не інтимний щоденник. Щоденник - це приватна писанина для друзів, родичів, а також для себе по кількох роках. Інша річ, що літературні твори іноді стилізуються під щоденники. А есей пишеться з претензією на літературу, тобто, за визначенням, орієнтований на якомога ширше коло читачів. Отже, чому саме есеї, а не новели чи романи? Те саме, про що кричить, стогне або іронічно хихикає відвертий есей, може бути подано не через інтригуючий монолог, а через традиційний літературний текст - і нехай хтось ламає собі голову, що є автобіографічним, а що нафантазовано.