Кобзарь

Шевченко Тарас Григорьевич

[1838, С.-Петербург]

НА ВІЧНУ ПАМ'ЯТЬ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ

Сонце гріє, вітер вієЗ поля на долину,Над водою гне вербоюЧервону калину;На калині одинокеГніздечко гойдає, —А де ж дівся соловейко?Не питай, не знає.Згадай лихо – та й байдуже…Минулось… пропало…Згадай добре – серце в'яне:Чому не осталось?Отож гляну та згадаю:Було, як смеркає,Защебече на калині —Ніхто не минає.Чи багатий, кого доля,Як мати дитину,Убирає, доглядає, —Не мине калину.Чи сирота, що до світаВстає працювати,Опиниться, послухає;Мов батько та матиРозпитують, розмовляють, —Серце б'ється, любо…І світ божий як великдень,І люди як люди.Чи дівчина, що милогоЩодень виглядає,В'яне, сохне сиротою,Де дітись не знає;Піде на шлях подивитись,Поплакати в лози, —Защебече соловейко —Сохнуть дрібні сльози.Послухає, усміхнеться,Піде темним гаєм…Ніби

з милим розмовляла…А він, знай, співає,Та дрібно, та рівно, як бога благає,Поки вийде злодій на шлях погулятьЗ ножем у халайві, – піде руна гаєм,Піде та замовкне – нащо щебетать?Запеклую душу злодія не спинить,Тільки стратить голос, добру не навчить.Нехай же лютує, поки сам загине,Поки безголов'я ворон прокричить.Засне долина. На калині І соловейко задріма.Повіє вітер по долині —Пішла дібровою руна,Руна гуляє, божа мова.Встануть сердеги працювать,Корови підуть по діброві,Дівчата вийдуть воду брать,І сонце гляне, – рай, та й годі!Верба сміється, свято скрізь!Заплаче злодій, лютий злодій.Було так перш – тепер дивись:Сонце гріє, вітер вієЗ поля на долину,Над водою гне з вербоюЧервону калину;На калині одинокеГніздечко гойдає, —А де ж дівся соловейко?Не питай, не знає.Недавно, недавно у нас в УкраїніСтарий Котляревський отак щебетав;Замовк неборака, сиротами кинувІ гори, і море, де перше витав,Де ватагу пройдисвістаВодив за собою, —Все осталось, все сумує,Як руїни Трої.Все сумує, – тільки славаСонцем засіяла.Не вмре кобзар, бо навікиЙого привітала.Будеш, батьку, панувати,Поки живуть люди,Поки сонце з неба сяє,Тебе не забудуть!Праведная душе! прийми мою мову,Не мудру, та щиру. Прийми, привітай.Не кинь сиротою, як кинув діброви,Прилини до мене, хоч на одно слово,Та про Україну мені заспівай!Нехай усміхнеться серце на чужині,Хоч раз усміхнеться, дивлячись, як тиВсю славу козацьку за словом єдинимПереніс в убогу хату сироти.Прилинь, сизий орле, бо я одинокийСирота у світі, в чужому краю.Дивлюся на море широке, глибоке,Поплив би на той бік – човна не дають.Згадаю Енея, згадаю родину,Згадаю, заплачу, як тая дитина. А хвилі на той бік ідуть та ревуть.А може, я темний, нічого не бачу,Злая доля, може, на тім боці плаче, —Сироту усюди люде осміють.Нехай би сміялись, та там море грає,Там сонце, там місяць ясніше сія,Там з вітром могила в степу розмовляє,Там не одинокий був би з нею й я.Праведная душе! прийми мою мову,Не мудру, та щиру. Прийми, привітай.Не кинь сиротою, як кинув діброви,Прилини до мене, хоч на одно слово,Та про Україну мені заспівай!

[1838, С.-Петербург]

КАТЕРИНА

Василию Андреевичу Жуковскому на память22 апреля 1838 года

I

Кохайтеся, чорнобриві,Та не з москалями,Бо москалі – чужі люде,Роблять лихо з вами.Москаль любить жартуючи,Жартуючи кине;Піде в свою Московщину,А дівчина гине —Якби сама, ще б нічого,А то й стара мати,Що привела на світ божий,Мусить погибати.Серце в'яне співаючи,Коли знає за що;Люде серця не побачать,А скажуть – ледащо!Кохайтеся ж, чорнобриві,Та не з москалями,Бо москалі – чужі люде,Знущаються вами.Не слухала КатеринаНі батька, ні неньки,Полюбила москалика,Як знало серденько.Полюбила молодого,В садочок ходила,Поки себе, свою долюТам занапастила.Кличе мати вечеряти,А донька не чує;Де жартує з москаликом,Там і заночує.Не дві ночі карі очіЛюбо цілувала,Поки слава на все селоНедобрая стала.Нехай собі тії людеЩо хотять говорять:Вона любить, то й не чує,Що вкралося горе.Прийшли вісти недобрії —В поход затрубили.Пішов москаль в Туреччину;Катрусю накрили.Незчулася, та й байдуже,Що коса покрита:За милого, як співати,Любо й потужити. Обіцявся чорнобривий,Коли не загине,Обіцявся вернутися.Тойді КатеринаБуде собі московкою,Забудеться горе;А поки що, нехай людеЩо хотять говорять.Не журиться Катерина —Слізоньки втирає,Бо дівчата на улиціБез неї співають.Не журиться Катерина —Вмиється сльозою,Возьме відра, опівночіПіде за водою,Щоб вороги не бачили;Прийде до криниці,Стане собі під калину,Заспіває Гриця.Виспівує, вимовляє,Аж калина плаче.Вернулася – і раденька,Що ніхто не бачив.Не журиться КатеринаІ гадки не має —У новенькій хустиночціВ вікно виглядає.Виглядає Катерина…Минуло півроку;Занудило коло серця,Закололо в боку.Нездужає Катерина,Ледве-ледве дише…Вичуняла та в запічкуДитину колише.А жіночки лихо дзвонять,Матері глузують,Що москалі вертаються Та в неї ночують:«В тебе дочка чорнобрива,Та ще й не єдина,А муштрує у запічкуМосковського сина.Чорнобривого придбала…Мабуть, сама вчила…»Бодай же вас, цокотухи,Та злидні побили,Як ту матір, що вам на сміхСина породила.Катерино, серце моє!Лишенько з тобою!Де ти в світі подінешсяЗ малим сиротою?Хто спитає,

привітаєБез милого в світі?Батько, мати – чужі люде,Тяжко з ними жити!Вичуняла Катерина,Одсуне кватирку,Поглядає на улицю,Колише дитинку;Поглядає – нема, нема…Чи то ж і не буде?Пішла б в садок поплакати,Так дивляться люде.Зайде сонце – КатеринаПо садочку ходить,На рученьках носить сина,Очиці поводить:«Отут з муштри виглядала,Отут розмовляла,А там… а там… сину, сину!»Та й не доказала.Зеленіють по садочкуЧерешні та вишні;Як і перше виходила,Катерина вийшла.Вийшла, та вже не співає,Як перше співала,Як москаля молодогоВ вишник дожидала.Не співає чорнобрива,Кляне свою долю. А тим часом вороженькиЧинять свою волю —Кують речі недобрії.Що має робити?Якби милий чорнобривий,Умів би спинити…Так далеко чорнобривий,Не чує, не бачить,Як вороги сміються їй,Як Катруся плаче.Може, вбитий чорнобривийЗа тихим Дунаєм;А може – вже в МосковщиніДругую кохає!Ні, чорнявий не убитий,Він живий, здоровий…А де ж найде такі очі,Такі чорні брови?На край світа, в Московщині,По тім боці моря,Нема нігде Катерини;Та здалась на горе!..Вміла мати брови дати,Карі оченята,Та не вміла на сім світіЩастя-долі дати.А без долі біле личко —Як квітка на полі:Пече сонце, гойда вітер,Рве всякий по волі.Умивай же біле личкоДрібними сльозами,Бо вернулись москаликиІншими шляхами.

II

Сидить батько кінець стола,На руки схилився;Не дивиться на світ божий:Тяжко зажурився.Коло його стара матиСидить на ослоні,За сльозами ледве-ледвеВимовляє доні: «Що весілля, доню моя?А де ж твоя пара?Де світилки з друженьками,Старости, бояре?В Московщині, доню моя!Іди ж їх шукати,Та не кажи добрим людям,Що є в тебе мати.Проклятий час-годинонька,Що ти народилась!Якби знала, до схід сонцяБула б утопила…Здалась тоді б ти гадині,Тепер – москалеві…Доню моя, доню моя,Цвіте мій рожевий!Як ягодку, як пташечку,Кохала, ростилаНа лишенько… Доню моя,Що ти наробила?..Оддячила!.. Іди ж, шукайУ Москві свекрухи.Не слухала моїх річей,То її послухай. Іди, доню, найди її,Найди, привітайся,Будь щаслива в чужих людях,До нас не вертайся!Не вертайся, дитя моє,З далекого краю…А хто ж мою головонькуБез тебе сховає?Хто заплаче надо мною,Як рідна дитина?Хто посадить на могиліЧервону калину?Хто без тебе грішну дутуПоминати буде?Доню моя, доню моя,Дитя моє любе! Іди од нас…»Ледве-ледвеПоблагословила:«Бог з тобою!» – та, як мертва, На діл повалилась…Обізвався старий батько:«Чого ждеш, небого?»Заридала КатеринаТа бух йому в ноги:«Прости мені, мій батечку,Що я наробила!Прости мені, мій голубе,Мій соколе милий!»«Нехай тебе бог прощаєТа добрії люде;Молись богу та йди собі —Мені легше буде».Ледве встала, поклонилась,Вийшла мовчки з хати;Осталися сиротамиСтарий батько й мати.Пішла в садок у вишневий,Богу помолилась,Взяла землі під вишнею,На хрест почепила;Промовила: «Не вернуся!В далекому краю,В чужу землю, чужі людеМене заховають;А своєї ся крихоткаНадо мною ляжеТа про долю, моє горе,Чужим людям скаже…Не розказуй, голубонько!Де б ні заховали,Щоб грішної на сім світіЛюди не займали.Ти не скажеш… ось хто скаже,Що я його мати!Боже ти мій!.. лихо моє!Де мені сховатись?Заховаюсь, дитя моє,Сама під водою,А ти гріх мій спокутуєшВ людях сиротою,Безбатченком!..»Пішла селом,Плаче Катерина;На голові хустиночка,На руках дитина.Вийшла з села – серце мліє;Назад подивилась,Покивала головоюТа й заголосила.Як тополя, стала в полі При битій дорозі;Як роса та до схід сонця,Покапали сльози,За сльозами яа гіркимиІ світа не бачить,Тілько сина пригортає,Цілує та плаче.А воно, як янгелятко,Нічого не знає,Маленькими ручицямиПазухи шукає.Сіло сонце, з-за дібровиНебо червоніє;Утерлася, повернулась,Пішла… тілько мріє.В селі довго говорилиДечого багато,Та не чули вже тих річейНі батько, ні мати…Отаке-то на сім світіРоблять людям люде!Того в'яжуть, того ріжуть,Той сам себе губить…А за віщо? Святий знає.Світ, бачся, широкий,Та нема де прихилитисьВ світі одиноким.Тому доля запродалаОд краю до краю,А другому оставилаТе, де заховають.Де ж ті люде, де ж ті добрі,Що серце збиралосьЗ ними жити, їх любити?Пропали, пропали!Єсть на світі доля,А хто її знає?Єсть на світі воля,А хто її має?Єсть люде на світі —Сріблом-злотом сяють,Здається, панують,А долі не знають,Ні долі, ні волі!З нудьгою та з горемЖупан надівають,А плакати – сором.Возьміть срібло-злотоТа будьте багаті,А я візьму сльози —Лихо виливати;