Колиска на орбіті

Саймак Клиффорд Дональд

Дослідник обережно обстежив його.

— Думаю, обійшлося без переломів. Треба йти, незважаючи на біль.

— Може, спершу трохи перепочинемо?

— Ми повинні знайти корабель. Це дуже важливо. Якщо він уцілів і його можна полагодити — ми врятовані. Інакше…

— Лише кілька хвилин. Дайте подих перевести.

Дослідник і

сам зрадів короткому перепочинкові. Торговець заплющив очі. Дослідник дозволив і собі зробити те саме.

Дослідник почув чиїсь кроки, розплющив очі. “Ніколи не спіть на чужій планеті”. Тепер це марна порада.

Торговець теж прокинувся. Його зойк сповнився жахом.

— Це — житель планети! Він не заподіє вам зла! — заспокійливо крикнув йому Дослідник.

Тим часом велетенська потвора нахилилася, схопила їх, притисла до себе.

Торговець щосили пручався, але, зрозуміло, даремно.

— Ви можете з ним поговорити? — вереснув він.

Дослідник лише похитав головою.

— Я не зможу подіяти на нього своїм передавачем. Він мене не слухатиме.

— Тоді знищіть його. Знищіть!

— Не можна, — і ледве не додав “телепень”.

Дослідник силкувався говорити спокійно. Потвора кудись рухалась — вони швидко додали величезний обшир.

— Чому? — закричав Торговець. — Ви ж можете дістати свій дезинтегратор. Я його виразно бачу. Не бійтеся впасти.

— Як ви не розумієте? Якщо убити потвору, вам уже ніколи не торгувати з цією планетою, не злетіти з неї, а може, й не прожити до вечора.

— Але чому?! Чому?

— Тому, що це молодий представник виду. Ви мусили б знати, що буває, коли торговець убиває дитинча тубільця, навіть випадково. Більше того, якщо ми справді потрапили, куди хотіли, то опинилися в садибі могутнього тубільця. А це, може, один з його дітей.

Так вони потрапили до в’язниці, обережно випалили дірку у цупкій грубій матерії, якою була накрита клітка, і зрозуміли: плигнеш з такої висоти — неодмінно розіб’єшся.

Клітка-в’язниця ще раз хитнулася, описала дугу і спинилась. Торговець скотився в куток і злякано нашорошився.

Покривало відгорнули — світло залило клітку. Як і минулого разу, перед ними стояли два молодих аборигени.

“Зовні вони майже нічим не відрізняються від дорослих особин, — подумав Дослідник. — Звісно, менші розміром”.

У пруття просунули жмутик зелених бадилин, які нагадували очерет. Запах приємний, але на корінні — грудки землі.

Торговець позадкував і хрипко сказав:

— Що це вони роблять?

— Намагаються нас підгодувати, — відповів Дослідник. — Принаймні, щось схоже на тутешню траву.

Клітку накрили. Вона знову загойдалась. В’язні зостались самі, тільки тепер у них вже був корм.

4

Від чиїхось кроків Щуплий здригнувся, але це був Рудий, і хлопчик засяяв усмішкою.

— Навколо

ні душі. Мені аж очі на лоб лізуть, слово честі, — сказав він.

— Т-с-с… Дивись, — відповів Рудий. — Ось бери. Просунь у пруття. Довелося бігати додому.

— Що це? — Щуплий обережно помацав рукою.

— Отакої! Фарш. Ти що, ніколи фаршу не бачив? Ось що ти мав принести, коли ходив додому, а не цю дурну траву.

Щуплий образився.

— Звідки я знав, що вони їдять. До того ж, фарш таким не буває. Він у целофані, і колір у нього зовсім інший.

— Звісно, у місті. А тут ми самі готуємо фарш, і він завжди такого кольору, доки його не підсмажиш.

— То він сирий? — вжахнувся Щуплий.

Рудий розсердився.

— Ти, бачу, вважаєш, що звірі їдять тільки смажені й варені страви. Не дурій, бери, він не кусається. Давай швидше, у нас часу немає.

— Чому? Що там удома робиться?

— Не знаю. Мій тато ходить з твоїм. Може, мене шукають. Може, Куховарка наскаржилась, що я взяв фарш. Хоч би там як, але не треба, щоб вони сюди заходили.

— А ти питав дозволу у Куховарки?

— Кого? У того краба? Вона й ковтка води не дасть без батькового дозволу. Ну, мерщій, бери.

Щуплий узяв добрячу купку фаршу, і мурашки побігли в нього по шкірі. Він пішов до комори, а Рудий помчав до будинку. Побачив двох дорослих — притишив ходу, кілька разів глибоко зітхнув, щоб відсапатись, потім попрямував спроквола до них, ніби знічев’я прогулювався.

— Привіт, тату! Хелло, сер, — привітався він.

— Зачекай-но, Рудий. Хочу тебе щось спитати.

Рудий повернувся до батька з байдужим виразом.

— Слухаю, тату.

— Мама казала, ти сьогодні рано встав.

— Не дуже, перед сніданком.

— Вона казала, ніби тебе щось розбудило вночі.

Рудий забарився з відповіддю.

“Сказав я їй, чи ні?” — гарячково думав він. Потім признався:

— Так, сер.

— Що саме тебе розбудило?

Рудий не бачив підстав приховувати, тому відповів:

— Не знаю, тату. Наче грім. Потім щось упало.

— Не можеш сказати, звідки долинали звуки?

— Ніби з-за пагорка.

Це була правда, до того ж, це його цілком влаштовувало: пагорок був у протилежному від комори боці.

Промисловець подивився на свого гостя:

— Не маєте бажання прогулятись до пагорка?

— Охоче, — відповів Астроном.

Рудий стежив, поки вони віддалялись, потім обернувся й помітив Щуплого. Той визирав із-за кущів шипшини.

— Ходи сюди! — гукнув Рудий.

Щуплий вискочив з-за кущів, підійшов ближче.

— Вони питали щось про м’ясо? — спитав він занепокоєно.

— Ні, здається вони нічого про нього не знають. Пішли оце до пагорка.

— Чого?

— Звідки я знаю. Все розпитували про грім, який я чув уночі. Слухай, звірята з’їли м’ясо?