Корабель приречених
Шрифт:
Він поклав папку на камін і вийняв з ока монокль.
Ісмей струсив попіл з ситари.
— Ви маєте на увазі удар, так би мовити, вищого класу? Пробачте, екселенц, але, на мій погляд, це все-таки занадто смілива думка, — відповів він.
— А коли така смілива думка, незважаючи ні на що, все ж у когось виникне?
— Тоді мої агенти викриють злочинця і перешкодять йому здійснити свої плани.
— Отже, ви вважаєте, що такі побоювання зайві?
— Відверто кажучи, так.
Екселенц підійшов до вікна. В старому
— У вас чудова здібність розвіювати сумніви, любий Ісмей. В цьому, безперечно, криється таємниця ваших успіхів. Але цього разу я не можу поділити вашого оптимізму. Справа стосується дуже багатьох людей. Таку велику відповідальність не можуть узяти на себе ні ви, ні компанія. Я доручу Скотленд-ярду забезпечити охорону пасажирів під. час першого рейсу всіма засобами, які є в їх розпорядженні.
— Скотленд-ярду? — підхопився з місця обурений сер Брюс. Його честолюбство було глибоко ображене. Скотленд-ярд хазяйнуватиме на його судні? Це вже занадто.
Екселенц заспокійливо підняв руку.
— Безперечно, ваші люди — досвідчені агенти, сер Брюс. Але я не бачу нічого поганого в тому, що кілька найкращих чиновників нашої кримінальної поліції приєднаються до них. Можливо, ви ще дякуватимете мені за це.
Президент мовчки знизав плечима і проковтнув досаду. Заперечувати було б нерозумно, він знав це добре.
Екселенц швидко підійшов до Ісмея і подивився йому прямо в очі.
— Крім нас з вами і командного складу судна, про ці заходи не повинен знати ніхто!
— Ясно! — промовив сер Брюс, схиливши голову.
І знову екселенц став люб'язним господарем. Він узяв келих вина.
— Вип'ємо за «Титаніка», короля морів! За найшвидкохідніше судно в світі!
Лорд Едвард Хакслі
Опівдні в залах і кабінетах галереї Бріссот стояла дрімотна тиша. Час від часу було чути тільки шепіт, легеньке покашлювання та рипіння паркету під ногами небагатьох відвідувачів, що проходили повз довгий ряд картин.
— І що тут за повітря! Наче в музеї! — пихтіла огрядна леді Ерлігтон, дістаючи, з сумочки флакон.
Леді Хернет повернула свою довгу гусячу шию і оглянула зал. Вона була обурена.
— Слово честі, добрячка Мервіл могла б вигадати щось цікавіше, ніж ця благодійна виставка картин молодих живописців. Влаштувала б краще базар чи якийсь вечір. Там принаймні хоч людей побачиш.
— Кому що подобається. Сама по собі ідея непогана, моя люба. Наша мила Мервіл вбиває одночасно двох зайців: протегує так званому новому мистецтву і допомагає біднякам. Дуже похвально і по-діловому. Хіба не так?
Леді Ерлінгтон обернулася до свого чоловіка, який ішов з лордом Хернетом слідом за дамами.
— Джоель, уже час снідати. Я помираю з голоду.
Сер Джоель глянув на годинник.
— Справді, вже пізно. Гадаю, треба підкріпити естетичні
— Цілком згоден. З мене досить цієї сучасної мазанини.
Невеличка компанія, на ходу вітаючи посмішками знайомих, попрямувала до виходу. Леді Ерлінгтон торкнула приятельку рукою й очима показала їй в бік невеликого залу, де були виставлені гравюри на дереві. Там на плющовому дивані сиділа у вільній позі молода жінка. Сонячне проміння, що пробивалося крізь штору з вікна напроти, падало на її вродливе обличчя, прикрите вуаллю. Поряд з нею сидів елегантний юнак.
— Графиня Вудбері, — прошепотіла леді Ерлінгтон. — Як завжди, з лордом Хакслі. Сьогодні вранці я зустріла їх біля Роттен Роу, коли вони поверталися з прогулянки. Це просто скандал!
— Ну, який там скандал? Хіба ви, моя люба, відмовилися б од залицянь красуня Едварда Хакслі? — запитала леді Хернет, відкриваючи в нещирій посмішці великі вставні зуби. — Він привабливий мужчина.
— Досить вам! Йому ж тільки двадцять сім років, — заперечила леді Ерлінгтон, не звернувши уваги на вільний жарт леді Хернет, — а Вудбері тридцять. Як може заміжня жінка її кола і віку так безсоромно бігати за чужим, та ще й молодим чоловіком!
— Ви думаєте, що вона бігає за ним?
— А ви, люба, не думаєте? В цьому немає сумніву. В Лондоні всі дівчата й заміжні жінки закохані в лорда Едварда. В один прекрасний день усе це може скінчитися нечуваним скандалом. Або якийсь ревнивий чоловік пристрелить красуня Едварда, або два суперники кинуться один на одного, або…
— Ради бога, облиште, люба! Хіба не можна якось запобігти нещастю?
— Запобігти? У вас добре серце. Тоді треба вислати цього Адоніса з Лондона. Але зробити це не так легко. Рід Хакслі один з найстародавніших у країні.
— Старий Хакслі повинен вплинути на сина своїм авторитетом.
— Це неможливо! Він зовсім не виїжджає з свого замка в Уельсі: зайнятий дуже важливою справою — розведенням троянд, — не без іронії зауважила леді Ерлінгтон.
Дами вже наблизилися до залу гравюр. Пройти, не привітавшись, було незручно. Вони з явним задоволенням завернули до молодої пари. Лорд Хернет і сер Джоель рушили за ними, сповнені почуття власної гідності.
— На які, власне, кошти живе лорд Едвард? — тихо запитав сер Джоель.
Лорд Хернет посміхнувся.
— На мільйони свого батька.
— Я чув, ніби в молодого Хакслі дуже великі борги.
— При таких витратах; як у нього, це не дивно. Але не осуджуватимемо його. Ми теж були колись молодими. Правда ж? До речі, Ріта Вудбері справді чарівна.
— Ви не боїтесь, що ці слова може почути ваша дружина? — посміхаючись сказав Джоель.
Графиня Вудбері і лорд Едвард з виразом холодної ввічливості на обличчях чекали зустрічі, проте це не перешкодило леді Ерлінгтон вилити на них цілий потік слів.