Корида
Шрифт:
Дівчина застогнала, повільно розплющила очі:
“Болить… — видихнула. — Де я? Що то за коні проскакали? Якась дика орда. Страшно, Дорію. — Ліана підвелась і сіла. Легкий вітерець куйовдив її золотаве волосся: — Мені ще страшно. Але це мине. Ми проживем тут десять років, як і треба. Я вже почуваю себе краще. Можу дихнути на повні груди. Ми зараз підемо”.
“Так, треба поспішати до людей. Як вони нас приймуть?”
Зненацька за спиною пролунав хрипкий, деренчливий голос:
“Хто такі?”
Дорій рвучко обернувся і побачив позад себе трьох
“Хто такі, питаю?” — почулося знову.
Як важко починати. Що їм сказати? Як повестися? Дорій як міг намагався приховати своє хвилювання.
“Це, мо’, із поїзда? — промовив найменший. — Ба, які чисті, точно — контра!”
“Ви звідки?”
Дорій напружився, мов струна, спробував усміхнутись і тихо мовив:
“Ми з Пітера…”
“Ну да?” — недовірливо протягнув середній.
“Та бреше, гад! Ти глянь, які в них годинники. В одної контри я вже такі бачив. Ану, ходімо!” — І старший наставив револьвер.
Як же це вони так необачно! Годинники темпорального виходу треба було негайно зняти і заховати подалі. Ліана зойкнула і враз підвелася на ноги.
“Він може вистрілити, — ледь чутно прошепотіла вона. — Давай повернемось… Чуєш? Ми ще можемо повернутися…”
Пальці дівчини вже лягли на маленьку блискучу головку годинника. Натиснути на неї — і враз протягнеться невидима волосінь темпорального зв’язку з Центром. ІІДе можна повернутися…
Їхня одежа, теж полотняна, як і в підлітків, вражала чистотою, і взуття було непристойно нове, хоч у Центрі їм і видали “дрантя того часу”, і навіть кров на обличчі Ліани видавалась неприродно червоною, яскравою.
“Ба, Пашко, вони про щось домовляються! Ану, зніми з них годинники!”
Найменший підійшов і, смішно закопиливши губи, схопив Дорія за руку. Той не пручався, навіть допоміг. Діана прошепотіла:
“Чому, Дорію? Ми могли вернутися…”
“Ні”, — заперечив твердо.
Вони обоє розуміли, що ЧАС, ця вічна нить, з якої зіткано життя, може обійтись і без них, без їхнього втручання у структури глибинних циклів. Вони знали весь хід історії. Але їхнім завданням було внести в неї свою частку знань, уміння, енергії, своє слово і свою думку. Велике полотно великого всесвіту чекало від них їхнього штриха, аби ще на крок наблизитись до досконалості.
“Ну, от і все. — Ліана заплакала. — Як же ми тепер?”
“Побачимо…”
Босоногий Пашко ступав попереду і насвистував щось веселе. Старший підліток, його кликали Яшею, ішов з рудим Грицьком позаду. Дорій фізично відчував наставлений йому в спину револьвер. Ліана, часто дихаючи, ішла поряд, тримала міцно Дорія за руку.
“Кумедні годинники”, — голос рудого Грицька за спиною.
“Ану, покаж! Стій, контрики!”
Дорій з Ліаною не озирались. Розуміли, що хлопчаки роздивляються їхні годинники. Пашко хотів також подивитися, але старший гримнув:
“Ану, сліди за гадами! Бо повтікають!”
І раптом… Голосно закричав Пашко. Закричав дико, неначе його зненацька привалила кам’яна
Дорій повільно обернувся. Ні Яшки, ні рудого Грицька біля них не було.
“Ліано! — крикнув. — Вони натиснули на грейфер кохлеара! — І раптом зайшовся у пароксизмі нервового сміху: — Ха-ха-ха! Уявляєш?! Вони опиняться десь у майбутньому! Ха-ха-ха! Може, пройдуть увесь кохлеарний цикл!”
“Тільки ми самі вже ніколи не повернемось додому”, — тихо мовила Ліана.
Дорій з Ліаною вийшли на залізничне полотно і рушили до людей. За кілька годин вони були вже такі брудні, втомлені й голодні, що не викликали ні в кого ніякого почуття, окрім жалю.
— А наше перше втручання в історію відбулось тільки через два роки, — сказав Дорій. — Тоді ми вперше зрозуміли, що наша присутність у цьому часі потрібна… Після цього вже почалися серйозніші справи, але тих днів нам не забути ніколи. Ось послухай…
…Старий Федосій налив собі в склянку ще трохи самогону, випив, скривився і повів далі:
“Ви роботящі. А я таким довіряю. Ви мені зараз — як діти… От… — Федосій пригладив долонею сиву бороду і дістав з кишені великий зелений кисет, натоптав люльку, неквапом закурив: — А час нині такий, що без дітей, без помочі не проживеш. Підімнуть. Правда ж? Моїх дітей бог забрав. Царство їм небесне. От… Чув я, скоро прийдуть і млин мій забирати. Я не панської крові, Дорію. Я все своїм горбом… А ви мені, як діти, бо біля парового млина сам не впораєшся. Га? Я в п’ятому році теж ходив з вилами, панам півнів пускав. З бідних я. А потім землиці клаптик урвав. День за днем, та трохи й вилюднів. Дак вони прийдуть мого млина забирати! А яке ж мають право?! Що, я — пан?! Чи контра якась? Ну, маю млин… А хто біля нього жили надриває? Вже ж не вони. Хай і собі роблять! Мені ніхто не дав! І не забирав я ні в кого! Га, Дорію?!”
Ліана підвелась і підсипала старому Федосію ще вареної картоплі:
“Їжте, доки не задубіла”.
“А як там моя стара? Поїла хоч щось?”
“Та трохи покопирсала…”
“Тяжко мені дивитись на неї, бідолаху. Серце кров’ю обливається. Спасибі, дочко, що ти за нею доглядаєш… У неї життя здоров’я забирало, а я ніби помагав… Чого мовчиш, Дорію? Вроді наймит… Чи я тобі чимось не вгодив? Га? Чи й ти наслухався тих? От вони прийдуть до мене, а ти з ким будеш, Дорію? Ну? Правду скажи”.
“Ми будемо з вами, Федосію”.
Старий подивився на нього вдячно і раптом п’яно зірвався з місця, гупнув кулаком по столу, аж задвигтіла і мало не впала гасова лампа, закліпавши кволим вогником, і побіг до комори. Повернувся, важко дихаючи, із старезною рушницею в руці й полотняною торбинкою.
“А вони прийдуть і скажуть: “Давай!” А я відповім! — Переломив рушницю, витягнув з торбинки два набої і нервово загнав їх у ствол. — Мені є що сказати! Ось! У мене слів для них вистачить”.
“Ми будемо з вами, Федосію, — спокійно повторив Дорій. — Але ви будете з ними”.