Кришталеві дороги
Шрифт:
Обов’язок вимагав дорогою правити нікому не потрібні теревені про погоду і про самопочуття гостя, про його перші враження від країни та про плани на дозвілля, — одне слово, говорити, аби не мовчати. За попередні зустрічі в Сергія вже склався список стандартних запитань і не менш стандартних відповідей, отож він, не вдаючись у химери, почав розмову за перевіреною схемою. Проте цього разу ініціативу в бесіді перехопив доктор Гешке.
І знову Сергій відчув невиразну підозру, що німець з якоюсь метою домагається його прихильності, навіть запобігає перед ним. Справді:
Доктор Гешке розповідав, як, ще зовсім малятком будучи, вперше побачив радянського солдата; як важко жилося в Західному Берліні в повоєнні роки; як його батько, видатний фахівець у галузі виробництва оптичного скла, заробляв на шматок хліба продажем саморобних дзеркал…
“Фахівець у галузі оптичного скла? — подумав Сергій. — А стривай-но, кого згадував професор Хмара?.. Здається ж таки, Гешке. Рудольфа Гешке… Мовляв, ця педантична гнида… О, то зустріч, виявляється, стає цікавішою, аніж можна було гадати!”
— Перепрошую, гер доктор: чи ви часом не син відомого Рудольфа Гешке?
— О, так, так! — радо підхопив німець. — А ви його знаєте?
— Бачити не бачив, але знайомий з його монографією про… про флінтглас.
— Це — солідна праця! Саме вона й відчинила перед моїм батьком двері лабораторії “Карл-Цейс-штіфтунг”.
— Найкращої лабораторії світу!
— Так! — гордовито ствердив німець. — Перед війною це була справжня Мекка для всіх фахівців оптичного скла.
— Двоє з моїх учителів набували майстерності саме в “Карл-Цейс-штіфтунг”, а один з них був безпосереднім учнем вашого батька.
— А як його прізвище? — жваво запитав німець. — Пам’ятаю, батько щось розповідав про це.
— То був майбутній професор… — Альошин хотів сказати: “Хмара”, але подумав, що називати директора інституту не варто. — Професор Чоботарьов.
— Тшеботарьоф?! — наче аж злякався німець. — Не може бути, гер Альйошін.
— Та чому ж? — знизав плечима Сергій. — Чоботарьов розповідав не тільки про вашого батька, а й про його помічника… Стривайте… Ага, пригадав: Бітнер. Фріц Бітнер, комуніст. Це було ще задовго перед фашистським путчем.
— Ні, тут, мабуть, якась помилка! — німець втратив і своє роблене пожвавлення, і природну флегматичність, притаманну кожному огрядному чоловікові; він по-справжньому був схвильований. — Адже професор Тшеботарьоф загинув, так?
— Так.
— А ви знаєте, хто його вбивця?
Убивця?! Овва, та тут уже починають розкриватися неабиякі таємниці! Професор Хмара просто сказав: “небіжчик Чоботарьов”, навіть не натякнувши про вбивство.
— На жаль, цього не знає ніхто, гер доктор.
Запала довга пауза. Видно було, що німець щось гарячково обмірковує, маючи сумнів, чи варто вести мову далі. Альошин підштовхнув його:
— Ви мене заінтригували, гер доктор! Німець глянув на нього занепокоєно, непевно хитнув головою.
— Не знаю, чи маю я право розповідати, але й мовчати не можу… Так от: чи був Фріц Бітнер комуністом, чи не був — не має ніякого значення.
Отут уже й Альошин захвилювався: на околиці Ліщинівки?! Та це ж його рідне село! І в селі тому гітлерівці розстріляли й повісили кілька десятків людей!.. То виходить, серед них був і професор Чоботарьов? Як він там опинився? І звідки знає ту історію цей німець?
— Гер доктор, ваше повідомлення мене приголомшило. Але скажіть, прошу, як ви дізналися про цей злочин?
Мабуть, дуже не хотілося відповідати німцеві на це запитання, однак ухилитися вже не можна було.
— Мені розповів батько… Бачите… бачите, він кілька тижнів був комендантом містечка Лєстшінофка, і от одного разу…
Комендант Ліщинівки?!. Альошин мало не підскочив на місці. З давнього-предавнього, з перших дитячих спогадів, виринула цибата постать у сіро-зеленому жаб’ячому мундирі. Не пригадувалося ні обличчя цієї людини, ні місце та обставини події, — тільки відлунням нестерпного жаху пролунало слово: “Комендант!!!”, а слідом за ним — тріскотнява автоматів і одчайдушні зойки.
Він пересмикнув плечима, припалив сигарету.
— Прошу, гер доктор, кажіть далі. Я вас уважно слухаю.
Німець розповідав, а Сергій слухав його з дедалі наростаючим переконанням, що насправді все відбувалося не так. Надто різко розходилася атестація професора Хмари і характеристики доктора Гешке! І якщо “чудесний хлопчина, комуніст” Фріц Бітнер міг кінець кінцем стати фашистом, жорстоким убивцею, — хіба мало було зрадників і просто слабкодухих? — то титул “педантичної гниди” такий липкий, що його не змиєш до кінця життя!.. Дивували обставини вбивства: німці надто слухняні виконавці; одержавши наказ, кожен з них розстрілював людину, навіть не цікавлячись за що. Але якщо комендант, обер-лейтенант гітлерівського вермахту, наказав звільнити росіянина, ніякий обер-єфрейтор того вже пальцем не зачепить.
— Перепрошую, гер доктор. Все-таки, я не зрозумів: за що Фріц Бітнер убив професора Чоботарьова? І як він міг не виконати наказу коменданта? Під час війни за це розстрілюють!
— Гер Альйошін, бачите… — доктор Гешке був збентежений. — Бачите, мені й самому не ясно. Щодо наказу, то… Бітнер вважався другом мого батька, тому… А от мотив вбивства…
Видно було, що німець щось замовчує, — таке, що якимсь чином пов’язане з його батьком.
— А той Бітнер — живий?
— М-м-м… невідомо. Одне слово, він пропав безвісти восени сорок четвертого року.
— Якщо він попав до нас у полон — можна розшукати його сліди.
— Ви так гадаєте? — в голосі німця пролунали такі інтонації, ніби він зрадів і водночас дещо побоювався чогось.
— Звичайно! Пільга давності не поширюється на воєнних злочинців. Де б він не був, його знайдуть. І судитимуть прилюдно.
— О, як би я хотів цього!
Довгий час мовчали. І тільки аж коли автомашина вискочила на міст Патона і весь краєвид перед нею заполонили осяйні вогні вечірнього Києва, доктор Гешке сказав неголосно: