Кришталеві дороги
Шрифт:
— Чудесно! — іронічно сказав Сергій. — А кандидат технічних наук Альошин саме в цей час спокійнісінько спав у своїй квартирі будинку номер шість на Зоряному провулку.
— То ви ж не скажете, що машина може рухатися без водія?
— А ви ж не будете запевняти, що людина може водночас лежати на ліжкові і сидіти за кермом машини?
— Парапсихологія мене не цікавить, товаришу Альошин! Я просто напишу доповідну директорові, і більше машини вам не даватиму!
— Іване Трохимовичу, облиште цей тон! — Сергій уже ледве стримував себе. — Я не хлопчисько і за свої дії відповідаю!.. Повернувшись із Ліщинівки, я поставив “Волгу” біля будинку, — за нашою
— Тоді вже я нічого не розумію! — механік почухав потилицю. — А стривайте-но, чи ви не запам’ятали, скільки кілометрів до тієї Ліщинівки?
— Знаю точно: триста п’ять.
— Так-так… — механік глянув на спідометр машини, потім на путьовий лист. — А ви більш нікуди не заїжджали?
— Та не заїжджав, Іване Трохимовичу! — Сергієві вже осточортів цей надокучливий допит.
— То переконайтесь: ви проїхали загалом сімсот кілометрів!
Сергій зазирнув на лічильник: так і є.
— Але, може, хтось їздив уночі без мене?
— Не знаю, Сергію Михайловичу, машину я довіряв вам… — механік поліз до кабіни, посмикав за важелі, позазирав у всі закутки. І раптом вигукнув зловтішно: — Ну, от! Звичайно ж!
Як доказ страшного злочину він тримав у руках щойно піднятий тюбик з-під губної помади.
Сергій уже аж рот розкрив, щоб послати його під три чорти, та все ж стримався. Одмахнувся, як від настирливої мухи. Пішов.
Настрій було зіпсовано вщент. Ніякою парапсихологією в цій історії і не пахло: просто, мабуть, якась компанія лободзвонів скористалася з чужої “Волги” для нічної прогулянки. А може, навіть для чогось значно гіршого?.. Спробуй-но тепер довести, що ні сном ні духом не знав про нічний рейс машини № 40–14! Ну, та біс з ним. Треба поспішати до лабораторії та приготуватися до тієї екскурсії, хай їй біс! З отим Хмарою завжди так — сім п’ятниць на тиждень! Адже домовилися твердо, що секцію надвисокотемпературних вогнетривів Альошин запрошує до себе в лабораторію на четверту годину дня у вівторок, після офіційного закриття конгресу. Так ні ж, Хмара подзвонив учора ввечері і заявив, що “з деяких міркувань” ці відвідини треба перенести на одинадцяту ранку в понеділок. Запитувати про причину такої зміни не мало смислу: старий полюбляв сповивати таємницею навіть найпростіші речі. Отож і довелося Сергієві обдзвонювати всіх своїх підшефних і навіть з’їздити до готелю, бо доктор Гешке до телефону не підходив.
Прямуючи до своєї лабораторії, Сергій хутенько перебирав у думці, що йому слід зробити: які зразки вогнетривів слід заховати від сторонніх очей якнайдалі, а які лишити; обмірковував заздалегідь відповіді на ті підступні запитання, які обов’язково ставитимуть цікаві гості. За домовленістю з керівником нашої делегації він мав сьогодні продемонструвати делегатам конгресу уже розсекречений, по суті, кристамуліт-Б, тобто, показати, що офіційний рекорд термостійкості перекрито. Але це треба зробити тактовно й мудро, не розкриваючи святая святих технологічного процесу. Професор Хмара має рацію: не варто дарувати капіталістам наші виробничі секрети, хай куплять… Одне слово, ця екскурсія забере таки чимало енергії й часу.
Вже з вигляду Петра Івановича Сергій зрозумів, що в лабораторії сталося щось неприємне. Лаборант був чимось занепокоєний і стурбований.
— Що трапилося, Петре Івановичу? — запитав Сергій, простягаючи йому руку. — Знову “пиріг” не спікся?
— Здрастуйте, Сергію
— Це отой найменший?
— Так, на п’ять кубічних сантиметрів.
— То, може, він теж опинився в “перепічці”? — пожартував Альошин.
— Ну, що ви! — спалахнув лаборант. — Він зник з оцього столу в п’ятницю, коли я ходив обідати.
— А оскільки відомо, що матерія не зникає і не виникає, а тільки… Ви твердо пам’ятаєте, що замкнули двері, йдучи обідати?
— Замкнув. Та ще й на обидва замки.
— Гм, так… — Альошин обвів очима лабораторію. Величезний зал з товстими залізобетонними стінами, вузькі високі вікна, засклені напівпрозорими ситаловими плитами, які мають міцність сталі, вентиляційні фрамуги, перекриті, про всяк випадок, надійними гратами. Ні, ззовні в лабораторію не пробратися. Та і зсередини теж: навіть основний замок — унікальний за складністю, а допоміжний, цифровий, відімкне тільки той, хто знає шифр.
І все ж сталася пропажа. Неприємна пропажа, бо вартість того невеликого тигелька більша за кількамісячну платню лаборанта. Та ще неприємніший сам факт. Якщо зник тигельок, то з таким же успіхом може зникнути і щось набагато коштовніше.
— Петре Івановичу, а чи не потрапив він до “перепічки”? Я не жартую. Треба перевірити.
— Та перевіряв я, Сергію Михайловичу! Навіть знаючи, що цього не могло статися.
— А раніше у вас нічого не пропадало?
— Бачите… — лаборант збентежився. — З місяць тому схожим чином десь подівся той срібний циліндрик, який ми виготували для дослідження електропровідності кристамуліту.
— Пам’ятаю: діаметр — один сантиметр, висота — три. Але я його нещодавно бачив у сейфі.
— То вже не той, Сергію Михайловичу. Помітивши пропажу, я, щиро кажучи, погрішив на самого себе. Подумав, що, може, якось викинув на смітник, чи що. Отож приніс з дому срібну ложку, і…
— Ну, це ви даремно, Петре Івановичу! А більше нічого дивного не траплялося в нашій лабораторії останнім часом?
— Та я вже й сам намагався пригадати все до дрібниць… Ну, з отим моїм ґудзиком ясно. А от ще одне… Якось я помітив, що уламки кристамуліту-А, які я приготував для подрібнення і лишив отут на столі, наче хтось розворушив, а кілька з них опинилися аж на підлозі.
— Ви помітили це знову ж таки після обідньої перерви?
— Ні, наступного ранку.
Власне, не було ніяких підстав для тривоги: мабуть, ішлося насамперед про лаборантову неуважність. Проте Сергієві пригадалася дивна обізнаність американців щодо його кристамуліту. До цих нез’ясованих подій доведеться поставитися значно серйозніше.
— Гаразд, Петре Івановичу, повернемося до цих питань пізніше. А зараз давайте готуватися: об одинадцятій завітають гості.
— Та запрошували ж на завтра!
— Хмара переінакшив.
Вони ледве впоралися до визначеного часу. За кілька хвилин перед одинадцятою до лабораторії зайшов директор.
— Добридень! Уже приготувалися?.. То ходімо, Сергію Михайловичу, зустрічати. Я тільки їх привітаю, та й у кущі. А ви вже тут самі їх розважайте… — він хитро зиркнув на Альошина, посміхнувся. — Чому не запитуєте, навіщо самодур-директор переніс цю зустріч на сьогодні?
— Начальство знає, що робить! — відбувся жартом Сергій.
— Вчора я не хотів казати по телефону: завтра вранці ви маєте вилетіти в Космоград. Відбудеться вузька нарада. Доповідати вам не доведеться, бо справа йтиме тільки про зміну вимог щодо “кожухів”. Ясно?