Кришталеві дороги

Дашкієв Микола Олександрович

— Та чому ж? — Сергій вів далі гру. — Адже щодо вимог ніби все гаразд.

— Не все. Я ж казала, що є ще дрібні. Наприклад, така: мій жених повинен мати мільйон доларів.

— Чого нема — того нема! — зареготав Сергій. — І не буде!.. А навіщо вам, Кет, отой мільйон?

— Не ставте нецензурних запитань!.. І ще: мій жених повинен уміти захистити мене скрізь і завжди.

— Ну, це зробити можна.

— Ви так гадаєте? — вона блискавичним рухом схопила його за зап’ястя правої руки, підняла її, прослизнула йому під пахву. Ще мить — і буде закінчено класичний “нирок під руку”, а тоді вже і найдужчий мужчина не викрутиться. Але недарма ж

Сергій Альошин свого часу виборов звання чемпіона-самбіста: хоч який несподіваний був цей напад, м’язи спрацювали цілком рефлекторно. Спочатку він тільки загальмував атаку дівчини, — а в цьому й виявляється найвища майстерність захисту самбіста, — потім затиснув її під пахвою, повільно заломив їй руки назад, обернув обличчям до себе.

— Ну?!

Вона дихала важко, її ніздрі гнівно роздималися, зелені променисті очі блищали вороже.

— За правом переможця я одержу з вас контрибуцію! — він поцілував її в одне око, в друге, потім у губи. Кет не пручалася, не промовила й слова, тільки все тіло її напружинилося.

— Перепрошую!.. — Сергій випустив її з обіймів, посадив на простелений долі килимок.

Кет зітхнула, лягла горілиць, підклавши руки під голову. Довго мовчала, — Сергій уже місця не знаходив від обтяжливості паузи, — потім сказала:

— Я навіть не підозрювала, що мені буде з вами так важко.

— Не засмучуйтесь, Кет! Просто я більше тренувався.

— О, мені було навіть приємно відчути себе переможеною. Я про інше. Про нашу зустріч. І про те, що буде після неї… П’ять хвилин тому ми в жартівливій формі освідчилися одне одному в коханні. І була мить — одна-едина мить! — коли я ладна була простягнути до вас руки і вигукнути: ось я, твоя назавжди!.. Але я жахнулася цієї думки; мені нестерпно закортіло принизити вас, поставити на коліна, — бодай фізично. Проте й тут ви перемогли. І от я зараз лежу та й думаю: навіщо все це було мені потрібно? Через два дні я поїду звідси і навряд чи приїду ще хоч раз. Навіщо мені згадувати, що десь у далекому-предалекому Києві є людина, яка могла б стати моїм найвірнішим супутником у житті?!

— То лишайтесь, і так станеться насправді.

— Який ви милий, щирий, наївний хлопчисько! — вона скуйовдила йому волосся, на мить припала щокою до його плеча і враз випросталася. — Юридично я молодша за вас на вісім років. А насправді — старіша на ціле життя. Навіть на цілу епоху!.. Скажіть: а ви лишилися б у Америці задля мене?

— Ні.

— Отож і я, Серж. Мені все у вас незвично. Ви живете зовсім по-іншому. Не хочу аналізувати, чи краще, чи гірше, — просто не так, як ми. Мої слова про мільйон доларів ви сприйняли за жарт, а це було сказано серйозно.

— Та чи в грошах щастя, Кет? — докірливо запитав Сергій.

— А ви знаєте, що таке жебрацьке існування в бідонвілі — тобто в халупі, побудованій з консервних ящиків?

— Я знаю, що таке справжній голод. Під час війни ми…

— В такому разі, ви не знаєте нічого! То було… Ну як би сказати?.. То було благородне бідування, бо бідували всі. А коли навколо тебе ситі, вдягнені, всім задоволені, а ти, жебрачка в латаному-перелатаному платтячку, вишукуєш недогризки на смітнику, то… Е, годі про це!.. Налийте мені, Серж, коньяку. Повну-повнісіньку чарчину. Я справлю поминки по коханню, яке померло, тільки-но народившись!

Сергій сумно хитнув головою: гаразд. Кет досі й словом не прохопилася про своє дитинство, та і взагалі нічого не розповідала про себе. Зараз вона на єдину мить підняла завісу над своїм минулим —

і сказала цим дуже багато. Справді: той, хто виростав з жагучою мрією про мільйон, потрібний для доведення своєї людської повноцінності, вже не зречеться райдужної химери.

— Вип’ємо, Серж! Це — остання чарка останньої нашої зустрічі.

— Але ж ще є два дні.

— Нам не слід більше зустрічатися. Пийте!

— Гаразд. Хай щастить вам у житті, Кет!

— І вам теж.

Випили. Довгий час мовчали. Потім Кет зітхнула, взяла Сергієву руку. Сказала:

— Давайте-но я поворожу вам на прощання. Вірите у ворожіння?

— Тільки в прогнози. Та й то, якщо йдеться не про погоду.

— Мені можна вірити, адже я — відьма і тримаю зв’язок з нечистою силою… То слухайте ж… У вас зараз суцільна смуга невдач. Так, так: бачите три дрібні рисочки, що перетинають лінію щастя?.. Але те, що минуло, — дрібниці. Попереду на вас чекає значно страшніше. Дуже страшне!.. І ось оця вузісінька лінія показує: вам терміново треба виїхати з Києва. Куди завгодно, аби якнайшвидше, бо інакше… Ось бачите хрестик на лінії життя? Його треба обминути за всяку ціну!.. Ще одне: бійтесь зеленоокої шатенки, вона принесе вам нещастя, сама того не бажаючи.

— Тобто вас, Кет? — засміявся Сергій.

— Не знаю. Лінії імен не називають. Проте їм можна вірити. Навіть треба!

— Гаразд, прекрасна відьмо, я повірю. Скільки з мене за гороскоп?

— На жаль, ви вже заплатили за нього.

— Може, замало?

— Ні, я ще винна вам здачі… — вона обхопила його за шию, міцно поцілувала і од-штовхнула. — Все. їдьмо додому.

Сидячи за кермом автомашини, Кет мугикала якусь пісеньку, коли-не-коли нишком зиркаючи на Сергія. А той задумливо дивився вперед, на ланцюжок вогнів зустрічних автомашин та на миготливу смугу автостради. Неприємно й важко чомусь було в нього на душі. І оця сьогоднішня прогулянка з отим напівжартівливим освідченням у коханні вже видавалася не радісною, а дурною. Адже не можна сказати, що він закохався в Кет до нестями. Дуже сподобалася вона йому, то так. Але з цього почуття лише починається, а не завершується зближення мужчини з жінкою. Може, коли б зустрічалися хоч кілька місяців, взаємний потяг зміцнів би, набув нездоланної сили. А так — що він знає про Кет? Що знає про нього вона?.. Любов з першого погляду — романтична штука. Та тільки дуже часто й руйнується вона після першої ж сварки.

— Ну, Серж, попрощаємось?

Він схаменувся: машина вже звернула в Зоряний провулок і зупинилась біля його будинку.

— До побачення, Кет!

— Прощай, Сергію! Назавжди! — вона рвучко поцілувала його, відштовхнула. — Не шукайте зустрічі, не дзвоніть. Це буде насамперед краще для вас… Невже ви не розумієте, що вам поставлять на карб зустрічі з американкою?

— Дурниці!

— Все. Прощайте! — вона натиснула на педаль газу, машина рвонула з місця, помчала. Ще скількись секунд виднівся дипломатичний номер на багажнику, потім враз зник і він.

Сергій неквапно попростував до своєї квартири. Відімкнувши двері, якийсь час стояв на порозі, оглядаючи кімнату, так, ніби бачив її вперше. Зразу видно: живе старий парубок, та ще й не з тих, що вміють господарювати. І отак, мабуть, буде завжди. Не щастить йому з жінками. Не щастить!

І засинаючи, він думав про Кет, і прокинувшись вранці насамперед подумав про неї. А потім уже не було часу для ліричних спогадів: навалилися повсякденні справи, — значною мірою нікому не потрібні, та все одно неминучі.