Ледащиця

Вовчок Марко

–  Яка во­ля?
– пи­таю, не ро­зу­мi­ючи.

–  А вже ж вiльна бу­де! От яка!.. Вже по­рi­ши­ли. Який па­нич гар­ний за неї про­сив!

А дру­гий мос­каль:

–  Еге! За ста­ру не поп­ро­сять! Про­па­дай ста­ра!

I жар­ту­ють та­кеньки ме­жи се­бе. А Нас­тя йде бi­ла як хуст­ка, нi жур­ли­ва, нi ве­се­ла, - от мов з ка­ме­ню.

Вибiгла

Чай­чи­ха. Ка­жу їй - вi­ри не йме i слу­ха­ти не хо­че. А па­нi пе­ре­ля­ка­лась: то за тим знай­омим шле, то за дру­гим, пла­че, ра­ди про­сить, жал­кується. А ми че­каємо - жде­мо: чи смерть, чи во­ля бi­до­лаш­ним бу­де. Ко­ло­ти­лось в нас та­кеньки аж тиж­день. Зов­сiм уже по­рi­ши­ли, що ми вiльнi, а все па­нi пус­ка­ти нас не хо­тi­ла - та му­си­ла вже.

От як зiб­ра­ли нас в ос­тан­нiй раз та об'яви­ли, що ми всi вiльнi, у ру­ку бу­ма­гу да­ли, вий­шли ми за во­ро­та панськi, - як за­ри­дає то­дi Чай­чи­ха!.. Ри­дає, ри­дає так, гос­по­ди! Та тiльки при­ка­зує: "Ой, свi­те мiй, свi­те мiй ми­лий, свi­те мiй крас­ний!" Зiй­шли­ся су­сi­ди, товп­лються на ули­цi, ос­ту­пи­ли, поз­до­ров­ля­ють нас, са­мi з на­ми пла­чуть, а нас умов­ля­ють.

А Чай­чи­ха їм на те:

–  Сестрицi! Бра­ти! Ро­ди­на!
– так-то вже ве­ли­чає їх!
– Не бо­ро­нiть - не­хай поп­ла­чу! Я двад­цять ро­кiв не пла­ка­ла!

I так во­на ви­мо­ви­ла, що всi знов дрiб­ни­ми сльоза­ми вми­лися.

Як я то­дi на неї гля­ну­ла, то­дi я тiльки й по­ба­чи­ла, якi в неї очi доб­рi, який ус­мiх лас­ка­вий, - на­че то не Чай­чи­ха пе­ре­до мною мов­чу­ща, по­ну­ра… А да­лi як сха­ме­ну­лась во­на, як гля­ну­ла на доч­ку, ох­мур­нi­ла i ос­мут­нi­ла знов тяж­ко. А Нас­тя стоїть, на всiх, на все ди­виться та шеп­че:

–  Я вже сьогод­нi ви­пи­ла, - шу­мить ме­нi в го­ло­вi…

А да­лi:

–  Люди доб­рi!
– прос­тог­на­ла.
– Чи я вiльна, чи я тiльки п'яна?..

XV

Настина

под­ру­га дав­ня, ота Кри­во­ши­єн­кiв­на, прий­ня­ла нас до се­бе в ха­ту. Зiб­ра­лось ще скiльки доб­рих су­сi­до­чок ту­ди до нас та ра­ди­мось. Тiльки Нас­тя - як сi­ла в кут­ку, як схи­ли­ла го­ло­ву, - не­мов за­мер­ла так.

–  Насте, - кли­че­мо, - iди ли­шень до ра­ди, по­ра­ди­мось.

–  Голова бо­лить!
– од­ка­за­ла.

На дру­гий день ще гiр­ше во­на за­не­ду­жа­ла; вже з то­го дня й не вста­ва­ла. Та­ну­ла во­на як свi­чеч­ка. Нi­ко­го не пiз­нає, ди­виться страш­но i все за го­ло­ву се­бе ха­пає.

–  Горить, го­рить!
– ка­же.

На п'ятий день пiд­ве­лась, хуст­ки шу­кає, зри­вається нi­би ку­ди бiг­ти.

–  Насте, ку­ди се?

–  Горiлки хо­чу!.. Пi­ду! Пi­ду!

Мати зап­ла­ка­ла, - про­сить:

–  Доню моя, сха­ме­нись!

–  Пустiть ме­не, пус­тiть!

–  Куди ж те­бе пус­ти­ти! Ти на но­гах не встоїш… Ляж!

–  То вбий­те ме­не, вбий­те!
– крик­не, лам­лю­чи ру­ки.

Положили її знов на лiж­ко. По­ча­ла, во­на ки­даться, поча­ла стог­на­ти, кри­ча­ти:

–  Я вiльна, вiльна!.. Ну, доб­ре!.. I вiльна, i п'яни­ця, i леда­що!.. Де ж ме­нi при­хи­ли­тись, де? Доб­рий ха­зяїн ви­же­не: "П'я­ниця, ле­да­що, тре­ба її з сво­го дво­ру виг­на­ти!" - ска­же i ви­жене… i доб­ре зро­бить.

К но­чi вже з си­ли зов­сiм ви­би­ла­ся, - тiльки стог­на­ла сти­ха та про­си­лась:

–  Не же­нiть ме­не, не же­нiть, - не­хай я хоч тро­хи одпочи­ну­! Ма­тiн­ко, я ж ва­ша ди­ти­на, - не же­нiть!

Усе їй при­вид­жується, що її же­нуть. I ди­ти­ну свою згаду­вала.

–  Сховайте, схо­вай­те мою ди­ти­ну, - шеп­че, - во­на вже дав­но вмер­ла!

Так опiв­но­чi пiд­ня­лась на лiж­ку…

–  Зима лю­та!
– ви­мо­ви­ла.
– Ку­ди ви ме­не же­не­те?

I впа­ла…

Се вже її ос­таннє сло­во бу­ло…