Легенди Львова
Шрифт:
Коли львівський бургомістр Мартин Кампіан затіяв у 1615 році будування Ратушевоі вежі, то звелів виловити геть усіх дармоїдів, волоцюг, п'яниць, картярів та всіх, хто по шинках дні свої губив.
Їх приводили на будівництво, записували поміж робітників і змушували працювати. А треба ж сказати, що серед цієї чесної компанії багацько було діток заможних міщан, котрі в руках, крім ложки, карт і келиха не вміли нічого тримати.
Ото сміху було! Усе місто потішалося над ними.
Саме тому з північного боку Кампіанівської вежі було видовбано на камені зображення корабля, як пам'ятку про той час, коли гультіпак відправили „на галери”.
Цю історію можна було б назвати „Львівські Ромео і Джульєтта”.
У 1594 році з далекого Кріту привіз вино італієць Мікеліні. Частину товару замовив для себе український купець. І от у нього вдома побачив італієць юну Пелагію, доньку купця. І з першого погляду закохався. Відтоді уже частенько шукав якогось приводу, аби завітати до них, аж поки й Пелагія не відповіла взаємністю.
Італієць втратив будь-яке бажання вертатись додому. Молоді люди шептали одне одному чутливі слова, а батьки прихильно спостерігали за цим, бо італієць припав їм до вподоби. Проте страшне лихо вже підкрадалося до Львова: чума.
Вона вже не раз збирала своє чорне жниво по всій Європі, та от нарешті і сюди завітала І щодня косила десятки людей.
Даремні були молитви, даремні цілодобові служіння по церквах.
Мор не обминув і купцевої садиби. Пелагія захворіла. За суворим приписом усіх зачумлених виносили за межі міста і залишали в саду, де за ними доглядали монахи.
Та Мікеліні не покинув своєї коханої і не відходив від неї, як умів потішав і вселяв надію на одужання.
Але дівчина була приречена. Мікеліні поховав її на православному цвинтарі церкви Благовіщення. А за дев'ять днів і сам зліг. Видно далося взнаки спілкування з хворою.
Помираючи, прохав Мікеліні поховати його в костелі святого Станіслава, а на їхніх могилах вимурувати одинакові нагробки.
Так воно і сталося. На обох могилах поставлено нагробки, на яких вибито по парі сердечок, пов'язаних галузкою лавру. А внизу вірш львівського поста Шимона Шимоновича:
Що любов сполучить,
І смерть не розлучить.
Ганнуся Вовчківна була одною з найчарівніших панянок міста Львова наприкінці XVI століття. Багато кавалерів за нею упадало, але її увагою користали тільки двоє: Павло Оленик та італієць із Флоренції Урбан Убальдіні. Біда тільки, що панна дарувала свій чарівний усміх обом їм з одинаковою теплотою.
Хтозна доки тривало б це упадання за її серцем, якби не весілля Ганни Луцької. Обидва зітхальники були серед запрошених. І от під час танців вони водночас запросили Ганнусю до танцю.
Панна могла б і подумати,
Павло не був ані іспанцем, ані сіцілійцем. Був місцевим українським шляхтичем, але гонор свій цінував високо. І виміряв смачного ляпаса на обличчі Урбана.
Музики враз перестали грати, а пари спинилися. Ніхто не встиг втрутитися, коли італієць висмикнув кинджал і вдарив Павла в живіт. Хлопець упав непритомний.
Конаючого Павла понесли в будинок його батьків, а Урбан мусив стати перед судом у Ратуші. А суд у ті часи карав за вбивство стратою.
Лавники визнали італійця винним і був би він стратив голову, якби не жіноча облога Ратуші. Молоді панни й поважні матрони так ревно плакали й благали милосердя, що радники завагалися.
Та жіночі ридання мало що помогли б. Несподівано потерпілий і його родина виявили незвичну шляхетність. Павло з ложа смерти послав своє пробачення італійцеві і всю провину брав на себе.
Павло помер, а Убальдіні дістав руку багатої шляхтянки, даючи початок славному у Львові роду патриціїв.
1624 року татари напали на Галичину і взяли великий ясир. Коли вже вони рушили додому, за ними в погоню кинувся коронний гетьман Станіслав з Кінецьполя.
З полоненими тікати важко і ординці, відібравши здоровіших, решту жорстоко вимордували, зоставивши живими тільки дітей.
Сталося це на березі Дністра під Мартиновим. Татари втекли, а діти розбрелися по кущах та по плавнях, у пошуках їжі. Зовсім маленькі плакали коло своїх повбиваних батьків.
Страшну картину побачив гетьман. Вояки й козаки почали шукати й збирати дітей докупи. На селах взяли вози і на кількох десятках возів відправили дітей до Львова.
Той наїзд ясних голівок сполошив усю Ратушу: що з ними робити і як їх годувати?
Довго мудрували радники, аж урешті вирішили виставити дітей на Ринку і роздати бажаючим у сім'ї.
Людей збіглося видимо-невидимо. Ніхто не думав, що бажаючих взяти до себе сиріт виявиться аж стільки. Радникам ледве вдавалося керувати тією стихією. Писарі, втираючи піт, нотували, кому яка дитина попала, аби потім можна було наглядати, чи добре їй ведеться.
Такими були львів'яни, коли горе стукало в їхні брами.
Колись на Клепарові стояла невелика церква, оточена липами і яворами. З дзвіниці тричі на день лунали дзвони, скликаючи людей з поблизької околиці.
Але у 1695 році, коли татари напали на Львів, сталося лихо. Саме недільного ранку, як у церкві було багато люду, орда увірвалася всередину.
Татари в'язали молодь, грабували хоругви, образи, церковні шати й скарбницю. Ніщо їх не могло спинити – ні голосне ридання дітей, ні прокльони матерів, ні благання священика.