Лялька
Шрифт:
Панна Ізабелла перейшла на англійську.
— Сподіваюсь, що на цей раз ви залишитесь в наших краях довше?
— Це не від мене залежить, — також по-англійськи відповів Старський, — А хто такий оцей добродій? — спитав він, кліпаючи оком в бік Вокульського.
— Уповноважений мого батька. Від чого ж це залежить?
— Я гадаю, що вам, кузино, не треба б про це питати, — з усмішкою відповів молодик. — Це залежить від щедрості моєї бабусі…
— Чудово… А я сподівалась почути комплімент на свою адресу.
— Мандрівники
— Це відкриття ви зробили в Китаї?
— В Китаї, в Японії, а насамперед в Європі.
— І хочете застосовувати цей принцип у Польщі?
— Спробую, і якщо ви, кузино, дозволите, то почну з вас. Нам же, здається, доведеться прожити деякий час на селі разом. Правда ж?
— Так принаймні хочуть тітка й батько. Але мені не дуже подобається ваш намір перевіряти свої етнографічні спостереження.
— З мого боку це була б тільки справедлива помста.
— Ага! Значить, війна!..
— Сплата давніх боргів часто приводить до згоди.
Вокульський так уважно переглядав альбом, що у нього набрякли на лобі жили.
— Сплата, але не помста, — заперечила панна Ізабелла.
— Не помста, а нагадування про те, що я — ваш давній кредитор, кузино.
— Виходить, що ці давні борги повинна платити я? — засміялася вона. — Бачу, що, подорожуючи, ви не марнували часу!
— Я волів би не марнувати його й на селі, — сказав Старський, значливо глянувши їй в очі.
— Це залежатиме від способу помсти, — відповіла панна Ізабелла і знов почервоніла.
— Вельможний пан просить пана, — сказав Миколай, з’являючись у дверях.
Розмова урвалася. Вокульський закрив альбом, уклонився панні Ізабеллі і Старському й повільно пішов за слугою.
— Цей добродій не розуміє по-англійському?.. Він не образиться, що ми з ним не розмовляли? — спитав Старський.
— О ні, — відповіла панна Ізабелла.
— Тим краще, бо мені здалося, що він не дуже зручно почував себе в нашому товаристві.
— От він і залишив його, — недбало докінчила панна Ізабелла.
— Принеси мені з вітальні капелюха, — сказав Вокульський Миколаєві в другій кімнаті.
Миколай узяв капелюха й заніс в спальню пана Томаша.
В передпокої він почув, як Вокульський, стиснувши голову обома руками, прошепотів: «Господи милосердний!..». Коли він увійшов в кімнату пана Томаша, лікарів там уже не було.
— Уявіть собі, який фатальний збіг обставин! — вигукнув пан Ленцький. — Лікарі заборонили мені їхати в Париж і під загрозою смерті наказали вирушати на село. Слово честі, я просто не знаю, куди подітися від спеки. Але вона, видно, впливає і на вас, бо ви змінились на обличчі.
Страшенно душна квартира, правда ж?
— Правда.
— Ага… будь ласка.
— Тут п’ять тисяч карбованців, це проценти до половини січня. Перелічіть, будь ласка. А ось розписка.
Пан Ленцький кілька разів перелічив пачку нових асигнацій по сто карбованців і підписав розписку. Одіклавши ручку, він сказав:
— Ну, це одна справа… А тепер щодо боргів…
— Сума дві-три тисячі, яку ви винні євреям, сьогодні буде сплачена…
— Але прошу вас, пане Станіславе, я не хочу даром.
Ви, будь ласка, якнайретельніше відраховуйте собі проценти.
— Від ста двадцяти до ста вісімдесяти карбованців на рік.
— Так-так, — підтвердив пан Томаш. — Але якщо… якщо мені потрібна буде ще якась сума… то до кого мені у вас звернутися?
— Другу половину процентів ви одержите в половині січня, — відповів Вокульський.
— Це я знаю. Але бачите, пане Станіславе, якби мені раптом потрібна стала якась частина мого капіталу… Не даром, звичайно… Я охоче платитиму проценти…
— Шість, — підказав Вокульський.
— Ага, шість… або сім.
— Ні, пане. Ваш капітал приносить тридцять три проценти річних, отже, його не можна позичати за сім процентів.
— Гаразд. В такому разі не позбавляйте себе мого капіталу. Але… розумієте… раптом мені стане потрібно…
— Ви можете забрати свій капітал навіть у січні майбутнього року.
— Боже борони! Я його не заберу й через десять років!
— Але я взяв ваш капітал тільки на рік.
— Як так? Чому? — здивувався пан Томаш, все ширше відкриваючи очі.
— Бо я не знаю, що буде через рік. Не щороку трапляються винятково вигідні справи.
Пан Томаш був неприємно вражений. Помовчавши з хвилину, він знову заговорив:
— A propos, що це за чутки ходять по місту, нібито ви, пане Вокульський, купили мій будинок?..
— Так, пане, я купив ваш будинок. Але через півроку можу його відпродати назад на вигідних для вас умовах.
Пан Ленцький відчув, що барва заливає йому обличчя.
Проте, не бажаючи визнати себе переможеним, запитав великопанським тоном:
— І скільки б ви хотіли відступного, пане Вокульський?
— Ніскільки. Віддам його вам за дев’яносто тисяч або навіть… дешевше.
Пан Томаш відсахнувся, розвів руками, впав на своє крісло, і по його обличчю знову покотилися сльози.
— Пане Станіславе, — казав він, — легенько схлипуючи, — я бачу, що гроші… можуть зіпсувати найкращі стосунки… Хіба я в претензії на вас за те, що ви купили будинок? Хіба я вам дорікаю?.. Бо ви говорите зі мною так, ніби образились…
— Пробачте, — перебив його Вокульський. — Але я справді трохи роздратований… мабуть, від спеки…