Лялька
Шрифт:
— Даремно я його умовляв, — трохи перепочивши, говорив далі адвокат, — що скачки така сама вигідна справа, як і кожна інша, навіть вигідніша, бо ви за кілька днів на вкладені вісімсот карбованців заробили триста; але граф одразу заткнув мені рота: «Вокульський, — каже, — весь виграш і вартість коня пожертвував дамам на притулок та ще хтозна-скільки переплатив Юнгові й Міллерові…»
— Невже я не можу робити навіть цього? — перебив Вокульський.
— Можете, можете, — згідливо підтакував знаменитий адвокат. — Можете робити, але, роблячи так, ви тільки повторюєте старі гріхи, що їх набагато
— Ну, то нехай виходять із спілки, — рішуче сказав Вокульський, я їх не заманював до неї.
— І вийдуть, — казав адвокат, вимахуючи рукою, — якщо ви зробите ще хоч одну помилку…
— Наче я наробив їх так багато!..
— Ви просто незвичайний! — розсердився адвокат і ляснув себе по коліні. — А знаєте, що говорить граф Літинський, отой англофіл, отой: «те-ек»?.. Він каже: «Вокульський викінчений джентльмен, він стріляє, як Немврод [74] , але… це не керівник комерційного підприємства. Бо сьогодні він вкладе в підприємство мільйони, а завтра викличе кого-небудь на дуель і все поставить під загрозу…»
74
Немврод — легендарний халдейський цар, що вславився як влучний мисливець.
Вокульський аж посунувся назад з кріслом. Про такий докір він навіть подумати не міг. Помітивши враження, яке справили його слова, адвокат вирішив кувати залізо, поки гаряче.
— Пане Станіславе, якщо не хочете зіпсувати добре початої справи, то не робіть більше таких дурниць. А найголовніше — не купуйте будинку Ленцьких. Пробачте, але якщо ви вкладете в нього дев’яносто тисяч, то спілка розвіється, як дим. Люди побачать, що ви вкладаєте великий капітал на шість чи сім процентів річних, і втратять віру в ті проценти, які ви їм обіцяєте, і навіть… розумієте… можуть підозрювати…
Вокульський підхопився з крісла.
— Не треба мені ніяких спілок!.. — крикнув він. — Я ні в кого не запобігаю ласки, швидше можу обдарувати тією інших. Хто мені не довіряє, нехай перевірить справи цілого підприємства… Нехай пересвідчиться, що я нікого не обманював, але спільником моїм він уже не буде. Всілякі примхи — не монополія князів та графів. У мене теж є свої примхи, і я не люблю, коли втручаються в мої справи…
— Заждіть… заждіть, дорогий пане Станіславе, — заспокоював його адвокат, знов садовлячи в крісло. — Отже, ви не відмовляєтесь від купівлі будинку?
— Ні. Цей будинок важить для мене більше, ніж спілка з усіма великими панами всього світу.
— Гаразд, гаразд… А може б, ви на певний час виставили замість себе яку-небудь підставну особу? В крайньому разі, це можна зробити від мого імені, а про гарантію на право власності турбуватись нічого. Найважливіше — не розчарувати людей, які вже з нами. Аристократія, відчувши смак до громадських справ, може до них звикнути, а §а півроку чи за рік ви станете й номінальним власником будинку. Ну що, згода?
— Нехай буде й так, — відповів Вокульський.
— Ну от, — сказав
Останніх слів адвоката Вокульський майже не чув; його обсіли інші думки, а як гість пішов, опанували ще більше. «Звичайно, — думав він, — адвокат має рацію. Люди про мене говорять і навіть осуджують, але я нічого не знаю, бо все це робиться за моєю спиною. Аж тепер я пригадую чимало дрібниць. Вже з тиждень купці, зв’язані зі мною, ходять з кислими фізіономіями, а супротивники тріумфують. В магазині також щось не гаразд… Ігнац смутний, Шлангбаум замислений. Лісецький став оприскливіший, ніж був раніш, наче передчуває, що незабаром втратить посаду. Клейн сердитий (соціаліст! Злоститься за скачки й дуель), а франт Земба вже починає крутитись коло Шлангбаума… Може, вгадує в ньому майбутнього власника магазину?.. Ах ви, люди, люди!..»
Вокульський став на порозі кабінету й кивнув до Жецького. Старий і справді був якийсь сам не свій і не дивився хазяїнові в очі.
Вокульський показав йому на стілець і, пройшовшись кілька разів по тісній кімнаті, сказав:
— Старий! Скажи одверто: що про мене говорять?
Жецький розвів руками.
— Ах, боже мій, що говорять…
— Викладай щиру правду, — підбадьорював його Вокульський.
— Щиру правду?.. Гаразд. Одні кажуть, що ти починаєш божеволіти.
— Браво!
— А другі… другі кажуть, що ти задумав якесь шахрайство…
— Нехай поцілують мене в…
— А всі кажуть, що ти збанкрутуєш, і то якнайшвидше…
— Ще раз в те саме місце, — додав Вокульський. — А що ти сам думаєш, Ігнаце?
— Я думаю, — без вагання відповів Жецький, — що ти вплутався в якусь темну справу, з якої не вийдеш цілим…
Хіба що вчасно від неї одмовишся, на що, сподіваюсь, у тебе вистачить розуму.
Вокульський спалахнув.
— Не відмовлюся! — вигукнув він. — Спрагла людина не втікає від криниці. А якщо має загинути, то загине, досхочу напившись… Чого ви кінець кінцем від мене хочете?
З дитинства я жив, мов птах із зв’язаними крилами: по наймах, по тюрмах, та хоч би й у тому нещасному шлюбі, в який сам запродався… А тепер, коли я розгорнув крила, ви починаєте гелготіти на мене, мов ті свійські гуси на дикого гусака, який зірвався летіти… Нащо мені цей клятий магазин або спілка!.. Я хочу жити, я хочу…
В цей час у двері кабінету хтось постукав, увійшов слуга Ленцького Миколай з листом. Вокульський гарячково ухопив конверт, розірвав його і прочитав:
«Шановний добродію! Моя дочка неодмінно хоче ближче з Вами познайомитись. Воля жінки — священна; отже, запрошую Вас на завтра до себе на обід (на шосту годину), так що не подумайте відмовлятися. Прийміть запевнення в глибокій пошані.
Т. Ленцький».