Любий бо-пер!..
Шрифт:
І з цією думкою я знову повернувся до своєї паразитичної роботи — хіба вартувало заради неї прирікати себе на самотність? На цю мишачу нірку, з якої я кишнув, попискуючи, усіх моїх ближніх? А нині готовий вигнати з неї й сина за те, що він, підкорюючись обов'язку — слава йому! — бажає примножити нашу недолугу породу?!
Що ж, придивимось ближче до щасливого сімейного кола а-ля Янош Арань [13] , де турботливі родичі захищають самотнього старого від жорстоких ударів старості.
13
Янош Арань — відомий угорський поет (1817–1882). У його вірші «Сімейне коло» відтворюється атмосфера патріархальності.
Невдалі результати мого візиту й проведеного обстеження не мали, на жаль, жодного впливу на мою подальшу долю. Це допомогло мені напрочуд ясно збагнути, що надбаний у старості досвід уже неможливо конвертувати. Той, кому на схилі років надають стусанів, відповідає лише сміхом.
Чи маю сказати, що й так було все добре? Та кажи-не кажи, однаково невідомо, що було б, якби все пішло інакше…
З Йошкою ми зустрілися біля його під'їзду, він саме повертався додому з блакитним молочним бідончиком у руці.
— А це що? — спитав я, показуючи на посудину.
— Як що? Молоко.
— Правильно, — сказав я. — Такому дідуганові тільки молоком і вечеряти, а не ростбіфом з цибулею.
— А ти все їси ростбіфи?
— Я? Аж надмірно. Адже я тобі годжуся в молодші братики.
Йошка кисло всміхнувся.
— О, так-так, — сказав він. — Якщо не помиляюся, ти молодший за мене на півроку.
— Я свої роки не рахую, ти мав би це знати, — відповів я. — Тільки чужі. З чужих можна, принаймні, посміятись. Хоча, друже, ти старший лише на півроку, але в твоєму віці це велетенська різниця.
Він добряче постарішав відтоді, як востаннє був у мене. З його обличчя я бачив, що він думає так само, однак вирішив, що причина у його віковій далекозорості. Однак вигляд він мав непоганий: сухорлявий, високий, він здавався ще довшим — на висоту своєї шапки з баранячого хутра, яку не скидав з голови ні взимку, ні влітку, а іноді носив і в кімнаті. У цій шапці він був вищий навіть за мене.
— Лисієш, Йошко? — спитав я і ткнув пальцем на його шапку. Він тим самим жестом показав на мою голову — я був без шапки.
— А ти все вештаєш у тій самій перуці?
— До самої могили, — відказав я.
Ми стояли біля ліфта, двірник з ключем усе не виходив.
— Піднімемось пішки?
— Та ні, це шкідливо для твоїх легень.
— Розширення легенів — це ж у тебе, — мовив Йошка. — Маєш рацію, їх треба берегти.
Ми пройшли до його кімнати, найменшої у всій квартирі, колись це було приміщення для челяді з віконцем у внутрішній дворик. І молоко він поніс просто до себе, а не на кухню. Відводячи
— Розумію, — мовив я. — Живеш на свої?
Він перелив молоко у червону каструльку, поставив її на старомодну спиртівку на столі, чиркнув сірником. З шафи дістав два кухлі.
— Вип'єш зі мною?
— Увечері я їм тільки ростбіф. З цибулею, — додав я.
Він продовжував порпатись у шафі.
— От біда, у мене закінчився хліб, — пробурмотів Йошка. — Забув купити.
— Збігати до магазину, старий?
— Він уже зачинився, хлопче. Проживу й без хліба.
— Чому не позичиш у невістки?
Він відмахнувся.
— Проживу й без хліба.
— Певно, що проживеш, — сказав я. — Та чому твоя невістка не принесе тобі молока й хліба, коли щоранку йде до крамниці за своїми харчами?
Він повернувся до мене своїми білими густими вусами. Якщо в нього й під шапкою таке ж густе волосся, — подумав я, — тоді воно, либонь, густіше, ніж моє.
— Їй, бідолашній, вистачає клопоту з дітьми.
— Бідолаха, — мовив я. — Бідолашна невісточка. Невістки керують нашою країною, чи не так?
Він знову глянув на мене своїми вусами, які здавалися розумнішими за очі.
— У мене все гаразд, — відповів Йошка. — Воно, звісно, що правда, то правда, доки була жива моя бідна жінка… Ні, я не жаліюся. Та навіщо жити такому старому, як я?
— У тебе волосся вже випадає? — спитав я.
— Ні, з волоссям усе гаразд, — відповів Йошка. — Мені одне не подобається: коли до них приходять гості, мене на ключ замикають ззовні. А так — все ніби й нічого.
— То випадає волосся? — спитав я ще раз.
— Хіба як мию голову, — відповів Йошка. — Тоді у мисці повно волосся, так і плаває білим жмуттям, краще його не мити.
— А в мене і без миття сиплеться, — сказав я, — заледве встигаю струшувати з піджака. Чи знаєш, скільки важить твоя волосина?
— Поки що не важив, — відказав Йошка.
— Не повіриш. Буває, працюючи за столом, зніму волосину з комірця і, не встаючи, кидаю в кошик для паперів, а вона від мене за три кроки. Така волосина не пливе в повітрі, а падає.
Тим часом молоко закипіло.
— У мене є трошки овечого сиру, домашнього, — сказав Йошка, — сестра прислала з Богоша. Хочеш?
Він вийняв його з шафи, поклав переді мною. Було видно, що звик до самозабезпечення.
— Слухай, Йошко, — сказав я, відсовуючи далі від столу свого стільця, — цей сир ніби ворушиться.
Він глянув на мене.
— Певне, що ворушиться. Це добре.
— Як це так? Зараз вискочить з тарілки.
— А знаєш, як його готують? — вів далі Йошка. — Овечим сиром наповнюють діжку, добре втрамбовують, далі накривають чистою тканиною й чекають, поки дозріє. А тоді виймають з діжки, кладуть під прес, щоб він набув пласкої форми, як пиріжок. Розумієш?