Мальва Ланда
Шрифт:
– Припильнуй там мою Дануську, бо в мене пильна розмова. Щоб вона всю лазничку не заталяпала! – кинула на льоту кузинка і щезла в сусідньому покої.
Бумблякевич сів на край ванни, а дівчинка, здобувши свободу, почала пірнати й випірнати, перевертатися на всі боки, демонструючи перед ним геть усе, що мала, бо чиста прозора вода і без того нічого не приховувала. Дивився на неї, мов заворожений. Мала, може, вісім літ, але була досить висока і пухкенька, а на грудях вимальовувалися два маленькі рожеві пиптики. Круглі повні стегенця, мов навмисне, не трималися купи. Вона лягла у ванні, розкинувши їх і приковуючи очі вуйця до напнутих вуст, що застигли в якомусь
Бумблякевич раптом похопився, що це вже триває декілька хвилин, відколи дівчинка перестала дуріти і вляглася перед ним у цій сороміцькій позі. Лежала і дивилася на нього усміхнено, а очі його бігали нервово й постійно поверталися до полону стегон. Тепер уже ясно бачив, що дівчинці цікаво спостерігати за тим, як він її оглядає, але це водночас було дуже небезпечно – що подумає її мама, коли застане малу такою розкаряченою?
– Ну, купайся, – сказав Бумблякевич, – купайся.
І бризнув на неї водою. Дівчинка засміялася і напнула животика, але пози не змінила. Тоді він ще раз хлюпнув водою. Але дівчинка не зрушила з місця.
Рука ж його, торкнувшись води, в якій лежала пустунка, уже не здатна була повернутись назад. Якась незбагненна сила потягла її в глибінь, до тих стегенець, що чекали його дотику. Бачив, як дівчинка розпливається в усмішці, коли його рука занурюється все глибше і глибше, і, здавалось, не буде тому занурюванню ані кінця ані краю. Вода намочила закасану вище ліктя сорочку і почала підніматися вище, пальці вже мусили б наштовхнутися на оті пругкі стегенця, та чомусь не наштовхувалися. Він уже перегнувся через край ванни і навіть занурив у воду голову й, розплющивши стривожені очі, намагався побачити, куди щезли маленькі ніжки. Пальці черкнули дна ванни, далі – по стінках, але всюди було порожньо. Висмикнув голову з води і побачив, що у ванні нікого нема. Вода вже не була такою прозорою, як спочатку, якась жовта каламуть піднімалася на її поверхню, а хвилі розбігалися на всі сторони, мов од вітру. Відчув цей вітер і на своїй спині, аж проступив піт.
Тепер зірвався на ноги і з жахом оббіг очима лазничку. Дівчинка щезла. Невже втопилася? Довго не роздумуючи, пірнув у воду й поплив, нервово загрібаючи руками, а з дна підіймалася жовта ядуча імла і затуляла овид, різала очі й пекла їх вогнем. Раз по раз відчував, як щось вдаряло його по ногах, щось схоже на риб’ячий хвіст або віяло кокетливої панночки. До обличчя липли лапаті водорості, а в вухах уже клекотіло від води, мовби там били дзвінкі джерела з безліччю дрібнесеньких бульбашок, що рвалися вгору, і здавалося, наче то рветься з нього його душа, і зосталося зовсім небагато – тільки розкрити рота і впустити до серця настирливу каламуть, щоб навіки осісти у цих місцинах, у тихім літеплі…
З силою відштовхнувся ногами від дна і вигулькнув на поверхню. Жадібно заковтнув повітря, але вже сил не мав, щоб дістати берега. Чиїсь лагідні руки потягли його до себе, допомогли вибратися з ванни.
– Що з тобою? – дивувалася кузинка. – Чому ти в одязі заліз у ванну?
– Я… Я шукав її… вона втопилася…
– Ця шелихвістка? – засміялася кузинка. – Та вона хутше сама кого хочеш втопить. Дануська, ану вилізай! Де ти сховалася?
Бумблякевич чекав, що ось зараз розступляться каламутні води і випірне з них дівчинка, але води не розступилися, а натомість відкрився кошик з білизною, і звідти вистрибнула голісінька збитошниця, заливаючись дзвінким сміхом. Погляд його знову впав на воду – була така ж жовта… Що б це могло бути?
– Ти що виробляєш? – сварилася кузинка. – Ти знаєш, як
І лясь по голій дупці, котра враз почервоніла і перетворилася на стигле яблуко, аж Бумблякевичу повні вуста слини набігло.
– Це не я-а-а, це вуйцьо-о-о… – ридала мала.
Відтоді маленькі дівчатка навідували його уяву постійно, і було йому зовсім однаково – мають вони круглі сіднички чи такі, як дульки, є в них перса чи самі тільки пиптики. Головне, що то були маленькі цілочки – надзвичайно сексові й покірливі, допитливі й спокусливі… Що не запропонуй – на все згідні. Лише в кінці мусиш дати їм чоколядку, або мандаринку, або книжечку з малюнками… Але коли появилася Мальва, всі невільниці до решти поперебивали одна одну. Приходила спочатку вона лише в тих неіснуючих зустрічах і розмовах, які він фантазував для мами, але згодом, одного вечора, сталася подія, яка все змінила. Бумблякевич ковзнув рукою під ковдру і спробував викликати з уяви одну маленьку дівчинку, що мешкала неподалік… Він запропонував їй піти на дах, щоб побачити зорю, яка називалася Мальва Ланда…
– Мальва Ланда? – прошепотіла та і охоче пішла за ним.
А там, на даху, він обняв маленьку дівчинку і навгад тицьнув пальцем у зоряне небо:
– Ось, бачиш? Оця зоря – і є Мальва Ланда.
– Ух, ти! – сказала маленька дівчинка, зачаровано дивлячись у небо і зовсім не зважаючи на те, що руки великого дядька пестять її маленькі кругленькі ніжки, пестять її маленький кругленький животик, потім стягають з неї манюсенькі біленькі майточки, і вуста його припадають до кругленької дупульки.
– Мальва Ланда! – проказує дівчинка, мов під гіпнозом, і сідає Бумблякевичу на коліна, а все зоряне небо, геть усе зоряне небо дивиться тисячами зіниць, як вони кохаються на даху разом з котами і ринвами… Але раптом одна зірка почала рости і рости, і стріляти промінням, і летіти до них так швидко, так швидко…
– Боже! – скрикнув Бумблякевич, побачивши, що зірка перетворилася на королівну і стала на комині.
Королівна була в прозорому хітоні, що розвівався на вітрі, і називалася Мальвою. Ось вона наблизилася до маленької дівчинки, підхопила її за шкірку, мов кошеня, і пожбурила з даху в темінь.
– Тепер ти мій! – сказала владно Мальва і змусила Бумблякевича належати тільки їй…
Мальва взяла його за руку, і полетіли вони кудись понад будівлями, в синє літепло ночі…
3
Мальва мала свою квартиру, і це дуже тішило маму, вона весь час із неприхованою увагою стежила, до якої стадії вже наблизилися стосунки її сина з тією таємничою панною. Як на те, вони обмежувалися прогулянками містом та відвідинами театрів, кін і виставок.
– Вона ще тебе не запрошувала до себе? – допитувалася щоразу в сина.
– Ні…
– Чому ти їй не запропонуєш одружитися? Не можна так довго дівчині голову крутити. Колись увірветься терпець, і покине тебе…
– Та якось не випадало… ні з того ні з сього…
– Послухай мене… Я щось у тім житті знаю… Тепер літо… тепло… запроси її на річку… на безлюддя… Розумієш, що кажу?
Бумблякевич почервонів.
– Там уже мусиш довершити справу… Як дуже кремпується, то візьми си фляшку з вином… Це навіть добре… вип’єте трохи… відразу осмілієш… Скажи: вип’ємо на брудершафт… Ви з нею ще на «ви»? Ну от, чудово… Вип’єте на брудершафт… А після того мусите поцілюватися… А вже як си поцілюєте, сам знаєш…