Марсові онуки
Шрифт:
Робот знайшов і відкрив похідну аптечку, яку носив за плечима, відшукав за номером хіноцилін і шприц, схилився над Алланом Керном, продезинфікував йому шию — єдине відкрите і доступне місце — і артистично зробив укол.
Потім він перейшов до Гаррі Вуда.
Молодий чоловік кидався, качався на печерному камінні. Робот ганяв за ним з націленим шприцом, та Вуд наче нависно вислизав. Скінчилося тим, що робот зробив укол у п'ятку Гаррі, яка була захищена грубою підошвою й підбором, і мало не зломав шприц.
Дія
— Пропасниця… піт… хіноцилін! О Томас! Любий брате мій! Ви створили чудо! Ваш Джон поставив діагноз, він лікує… Клянусь, це навіть більше, ніж треба для керування державами.
Аллан Керн для надійності забрав у робота шприц і зробив Буду укол сам.
Потім він надів на себе й на Гаррі шоломи і знову впав на каміння.
Та тепер це був сон, який освіжає, живить.
Керн і Вуд спали так міцно, що не чули марних радіовикликів Доброва.
Розділ п'ятий
ТРИНАДЦЯТЬ БАЛІВ
Всюдихід повільно ковзав по спокійній ріці, в яку, розсунувши береги, перетворився струмок.
Зарості скінчилися відразу, і дослідники опинилися на морському березі.
До самою горизонту простягалося буремне море дивного кольору — срібло з черню.
Перед подорожніми немовби клекотав розплавлений метал. Гігантські вали падали на прибережні скелі, струшуючи їх ударами титанічних молотів.
Добров підвів всюдихід до берега, машина легко вибралася на каміння й зупинилась. Троє мовчки видерлися на скелю.
Розбурханий океан було розлініяно білою піною і темними смугами. Лютий вітер загинав гребені хвиль, витягав уперед їхні білі гриви. Вони мережаними карнизами перекривали на величезній висоті провалля поміж хвилями.
Ілля Юрійович підніс до очей бінокль. Вітер куйовдив його сивіюче волосся, заволодів оправленою в срібло бородою. На березі подорожні стояли без шоломів, радісно захлинаючись густим підбадьорливим повітрям, зовсім іншим, ніж у болотній гущавині.
— Скільки ж балів шторм, Ілля Юрійовичу? — спитав Олекса.
— Балів одинадцять.
— За дванадцятибальною земною шкалою, — посміхнувся Добров. — На нашій шкаралупі таке море не переплисти.
— Назад пропонуєш повернути? — насупився Богатирьов.
— А що тут можна запропонувати? — різко обернувся до нього Добров.
— Що? — спалахнув Олекса. — Я не пропонувати буду, а просити… Я прошу, Ілля Юрійович, дозволити мені самому переплисти протоку й повернутися з американцями. Якщо через два дні нас не буде, добирайтесь пішки до ракети і стартуйте на Землю без нас.
Богатирьов сховав бінокль у футляр, поклав руку на Олексине плече і обернувся до Доброва:
— Боїшся, отже,
— Я страху не знаю, Ілля, — нахмурився Добров. — Та певен, що потонемо.
— Навчить біда кашу їсти. Адже страх, як і біль, людині недарма притаманний. Біль сигналізує про хворобу, а страх застерігає і шанує. Боятися треба. Я, наприклад, і не приховую, що боюсь такої бурі. Але ж хоробрість не заступає страху, а перемагає його. Виявляється вона людьми заради людей.
— Я також піклуюсь про людей, про бажаний наслідок великого наукового експерименту, — правив Добров.
— Наука, Романе, не злісне божество, що хоче жертв. Наука гуманна. Ради неї не можна покинути на загибель людей.
— Якби я вірив у щастя, в те, що ми їм допоможемо! — з жалем вигукнув Добров.
— Люди в давнину перепливали Тихий океан на плотах, а в нас амфібія, — втрутився Олекса.
— Отже… — звів брови Добров, вичікувально дивлячись на Богатирьова.
— Пливемо, друже Романе, пливемо… — примирливо сказав Ілля Юрійович.
— По-моєму, дванадцять балів, — ніби нічого й не сталося, мовив Добров.
— Можливо, — погодився Богатирьов і взяв за плечі обох помічників.
Міцно притиснувши їх до себе, він сказав їм одну тільки фразу…
Добров ляснув себе по чолу.
Олекса глянув йому в обличчя:
— А інструкція? — єхидно спитав він.
Добров одмахнувся від нього.
Олекса захоплювався Іллею Юрійовичем. Як просто знаходив він завжди потрібне рішення! Як хотів би він, Олекса, бути схожим на Іллю Юрійовича!..
Ілля Юрійович ще в дитинстві, у війну, втратив батьків і став сином полку — вихованцем військової частини. Після дитбудинку, де він дбайливо зберігав одержану ним бойову медаль, він потрапив в експедицію під керівництвом відомого професора-палеонтолога і знаменитого письменника-фантаста, який зумів прищепити йому любов до знань і романтики. Він побачив у кам'яній пустелі Гобі найбільше кладовище динозаврів і мріяв про зірки. Лишившись на Далекому Сході, він учився в морехідному училищі, ходив матросом під вітрилами і на каботажних суднах у Тихому океані, закохавшись у море, завжди мінливе і прекрасне.
Вчився Ілля, на настійну вимогу свого шефа, в Московському університеті; ще студентом вирушив у дворічну палеонтологічну експедицію і після повернення раптом вступив до Гірничого інституту, який і закінчив, мріючи про те, як прориватимуть найглибші шахти, що відкривають заховані таємниці Землі.
Згодом гірничого інженера Богатирьова було удостоєно за палеонтологічне відкриття ступеня доктора біологічних наук. Проте загальне визнання він здобув зовсім несподівано як геолог, заклавши основи нової науки, що виникла на межі пізнання мертвої і живої природи. Він знайшов новітні методи відкриття кам'яного вугілля, газу, нафти, торфу…